Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Увійшов Баранов, поклав на стіл два аркуші.

«В яблуках, поданих на хімекспертизу, отруйних сполук не виявлено. Вміст нітратів і нітритів близько допустимої норми».

«Гр. Буркуш Л. О. померла близько 01.00 години. Смерть настала від спазму м'язів, в результаті чого припинилося серцебиття і постачання крові. Причиною цього могла бути раптова криза одного з життєво важливих органів, нервово-психічний стрес, ураження струмом тощо.

Отруйних речовин в організмі не виявлено. На кінчиках пальців правої руки незначні опіки. Медичне обстеження дозволяє зробити висновок, що до моменту смерті гр. Буркуш Л. О. була практично здоровою».

Правик перечитав усе ще раз.

— Ну ось і все, — обернувся до Баранова. — Оформляйте документи, повідомте її рідних.

Озвався телефон.

— Здрастуйте. Мені б слідчого Правика. Це ви? Ольга Варахоба з хімчистки. Ну, що скажете? Ми собі місця не знаходимо…

— Що тут скажеш? Готуйте вінки і все інше. Як належить у таких випадках.

— Та це зрозуміло, ми все вже організували. Я про інше — від чого вона, Ларочка?..

— Можливо, несподіваний приступ, а, можливо, — електрика. Вона ж музику слухала опівночі.

— Господи! Електрика? І нехай після цього мене хтось переконує, що немає судьби. Ні, товаришу слідчий, таки справедливо кажуть: кому судилося втопитися, той не помре на шибениці… Минулого тижня її так трусонуло струмом, що мало очі не повилазили… Вибачте.

— Кого?

— Ларку. Кого ж іще? Програвач вимикала, її й тріпнуло. Та так, що з півгодини дух не могла перевести. Побоялася далі висмикувати вилку з розетки, покликала сусіду.

— Сусика?

— Та ні, другого.

— Саладія, того, з котрим тітчину квартиру поділили?

— Так.

— Спасибі, Ольго Миколаївно. Ми обов'язково обстежимо той програвач.

Електрика Правик привів з їх управління. Довговидий немолодий чоловік з сумними очима постояв мить перед «Ноктюрном», наче хірург перед операційним столом.

— Можна ввімкнути?

— Авжеж. І поставте ось це, — майор простягнув Моцарта. Йому здалося, що електрик чогось остерігається, боїться — знав про смерть власниці програвача. Але він помилився. Електрик устромив штепсель у розетку, облямовану жовтуватою пластиною, поклав на диск платівку. Затим обережно, справді як лікар, торкнувся пальцем одної металевої деталі програвана, другої, третьої, легенько обмацав шнур, штепсель, пластину з чеканкою.

— Що ви робите? — схаменувся майор. — Для цього ж існує індикатор. Чи однієї жертви тут мало?..

Електрик здивовано озирнувся, поблажливо посміхнувся, показуючи Правику лапату долоню — шкіра на ній здавалася панциром.

— Ось мій індикатор.

— Але ж у мережі 220 вольт, — здивувався Правик.

— Коли менше, коли більше.

— Хочете сказати, цього мало, щоб відкинути копита?

— Чому ж, інколи й двадцяти може вистачити. Якщо вхопишся за два дроти, а ще мокрий чи п'яний…

— І все-таки ви ризикуєте, — хмикнув Правик.

Електрик махнув рукою.

— Гляньте, товаришу майор, у якій я обувці, — підняв грубий черевик на товстій підметці. — До того ж я знаю свій організм, мене щипне та й годі. А тут нічому й щипати — машинка справна. — Він уже без остороги погладжував «Ноктюрн».

— Яка до біса справна, коли дівчину двічі трусонуло, і вдруге — смертельно! — накинувся на нього слідчий.

Електрик стенув плечима, винувато закліпав.

— Гаразд, можете йти, — пом'якшав майор. І вже коли той натиснув клямку, зупинив його запитанням:

— То, кажете, мокру людину струм вражає певніше?

— Так. Спітнілу, наприклад, чи після ванни. І навіть стомлену, знервовану. Так книжка пише, — вибачливо посміхнувся електрик.

«А Лариса Буркуш звечора мила волосся під бігуді. Так, так… І душа її, певно, була стомленою…»

Звучала серенада. Врочисто-піднесений голос скрипки збуджував, тривожив, солодким дрожем проникав у кожну клітину тіла. Правик раптом усвідомив, що ця музика, яку він прослуховує як «речовий доказ», нібито для справи, — має владу над ним. Як би хотілося йому, щоб вона не закінчувалася, звучала довго-довго, жила в ньому, аж поки не вимиє з душі втому.

«„Маленька нічна серенада“, написана Моцартом в пору творчої зрілості, належить до жанру розважальної побутової музики. З давніх пір в Австрії існувала традиція супроводжувати різні свята концертами, що часто відбувалися просто неба. Невеличкі інструментальні оркестри виконували п'єси маршового і танцювального характеру, об'єднані в сюїту. „Маленька нічна серенада“ — зразок подібного роду творів. Перша частина (алегро) з її закличними початковими інтонаціями і маршовим ритмом — справжня святкова музика, сповнена енергії та життєрадісності. Друга частина (романс) має романтичний відтінок. Менуету і фіналу притаманне невимушене змішання гумору, лірики і віртуозного блиску»…

Він поклав конверт з платівкою на полицю і вийшов з квартири.

…Саладії вечеряли в тісній кухоньці. Посеред столу сковорідка з картоплею, вишкварки і покраяний оселедець. Бідний стіл, скромна обстановка і затрапезний домашній одяг — все тут виказувало, що статки в сім'ї невеликі. Їх половина виявилася ще тіснішою, ніж Ларисина. А живуть же втрьох! До того ж, запримітив Правик, дружина Саладія, жінка з невиразним, замкнутим обличчям, вагітна. Його візит не збудив у ній ніяких емоцій. Насторожено зиркав хлопчик років семи. Лише глава сім'ї зустрів гостя покірною, аж надто старечою для своїх літ усмішкою. Запросив тут же присісти, але слідчий панічно позадкував з цього вузенького закапелка, де ледве могли розминутися двоє. Розмовляли в коридорі навстоячки.

З сусідкою Буркуні Саладії майже ніяких стосунків не мали. Вони люди сімейні, Лара — дівчина. Хіба що по-сусідськи перекинуться словом на східцях чи у дворі. Про що балакати?.. Як жила вона? На роботу ходила, музику слухала, зрідка в село вибиралася до родичів. Спокійна, не конфліктна жіночка. Чи бував він, Саладій, у неї?

— Після смерті Олени Йосипівни, Лариної тітки, не був. Що мені там шукати?

— Можливо, щось полагодити, допомогти чоловічою рукою, — допитувався Правик.

— Ні-ні, в мене жінка ревнива. Могла б це не так зрозуміти, — дурнувато підморгнув Саладій. Говорив він мляво, неохоче, після кожного речення робив паузу і ворушив вилицями, наче дожовуючи рештки їжі.

Правика ледве не знудило, хотів якомога скоріше завершити бесіду.

— Це правда, що сусідка збиралася повернутися в село?

— Планувала нібито. Самі зважте: робота нікудишня, зарплата — як заплата, жодної рідної душі в місті. Та й квартира не паска. Ми живемо, бо дітися нікуди. Заліз хробак у хрін, та й гадає, що то його дім…

— Тісно, що й казати, — згодився Правик.

— Тісно, факт. Лариса оце каже: я поїду, а ви розширяйтеся. Ми, звісно, подякували, але це ще як міськвиконком вирішить. Безквартирних ниньки багато, ачей більше, ніж безмашинних. Бідненька Лара… Добра душа була. Та що коли хворобливою вдалася. А від хвороби