Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— А де ж це Тео з ним познайомився?

— Чого не знаю, того не знаю. Анрі було також відомо про його побачення з Розою, і він зажадав пояснень.

— Комедія, та й годі! Коли б це сказали не ви, я б просто не повірила!.. Бачте, пане Мегре, треба знати Тео, щоб оцінити як слід весь комізм того, що ви мені розповідаєте. У всьому світі немає сноба, більшого за нього! І в цьому чи не єдиний сенс його існування, Віа готовий піти на смерть — тільки б то було на очах обраного товариства. Заради того, щоб його побачили разом з якоюсь знаменитістю, він ладен проїхати сотні кілометрів.

— Я чув про це.

— І раптом Тео прогулюється попідручки з Розою!.. До речі, стривайте! Є одна дрібна деталь, якої ви не знаєте, — про це просто не згадали, коли розказували вам про мою покоївку. Шкода, що родичі забрали всі її речі. Я б показала вам її плаття й особливо капелюшки. Уявіть собі найкричущі кольори, які найменше пасують один до одного. У Рози були розкішні груди. Коли вона кудись ішла, то надягала таке вузьке вбрання, що насилу могла дихати, хоча вдома я забороняла їй так одягатися. Вона тоді намагалася не навертатися мені на очі. До того ж Роза любила намащуватися, але робила це так невміло й грубо, що скидалася на найвульгарнішу з повій… Тео — і вона! О господи!

І стара знову засміялася, але сміх цей виказував знервованість.

— Коли не секрет, пане Мегре, то куди ж вони ходили?

— Знаю тільки, що вони зустрілися на святі у Вокотті і що їм траплялося випивати по чарочці в одній із тамтешніх кав'ярень.

— І давно це було?

Збоку можна було подумати, що комісар уже куняє. Невиразно всміхаючись, він стежив за старою крізь примружені повіки.

— Востаннє вони бачилися минулої середи.

— Тео сам розповів вам про це?

— Не дуже охоче, але все-таки розповів.

— Ну, тепер мене вже нічим не здивуєш! Сподіваюся, принаймні, що він не приходив до неї на побачення в цей дім крізь вікно, як коханець моєї доньки?

— Каже, що ні.

— Тео… — повторила вона з невірою в голосі. Потім підвелася й наповнила чарки. — Я припускаю, що Анрі міг прийти до Тео поквитатися. Серед усіх цих Трошю він найбільший шибайголова… Однак…

Іронічний вираз на її обличчі змінився поважним, але за хвилину повернулася безтурботна веселість.

— Це був би букет… Адже Тео вже близько двох місяців в Етрета! Уявіть собі… Ні! Це було б аж надто екстравагантно!

— Ви припускаєте, що вона могла від цього завагітніти?

— Ні. Хоча, між нами кажучи, це було спало мені на думку… А ви теж подумали про це?

— Еге ж, був подумав.

— А втім, це все одно нічого не пояснило б.

За заскленими дверима з'явився садівник і застиг, чекаючи, поки його помітять.

— Даруйте, я на мить відлучуся, — сказала Валентіна. — Я повинна дати розпорядження.

Мегре раптом почув цокання годинника, на яке раніше навіть не звернув уваги. Почав розрізняти якісь розмірені звуки, що долинали з другого поверху. Це, мабуть, мурчав кіт, розлігшись на ліжку своєї господині, — стеля в цій іграшковій дачці була дуже тонка.

Сонце вливалося до кімнати; розбиваючись у віконній рамі на дрібні скалки, танцювало на цяцьках, кидало звідти зайчиків, малювало на лакованій поверхні стола чіткі контури листка липи. Мадам Леруа зчинила на кухні такий гуркіт, неначе пересувала там меблі. Із саду знову долинуло рівне пошкрябування скребка.

Мегре здавалося, що він і не переставав чути цих, пошкрябувань. Однак, розплющивши очі, він з подивом побачив за крок від себе обличчя Валентіни.

Вона квапливо всміхнулася йому, щоб не здаватися нетактовною.

— Здається, я задрімав, — пробурмотів Мегре, ледь розтуливши рота…

Коли Мегре прощався зі старою пані, настрій в обох був такий веселий, що, здавалося, вони от-от почнуть плескати одне одного по плечу.

Та чи зберегла Валентіна свою усмішку, коли за ним зачинилися двері? Чи, навпаки, як це буває після надто нестримних вибухів сміху, в неї круто змінився настрій, коли вона залишилася наодинці з мовчазною пані Леруа?

Мегре був скоріше стурбований; важкою ходою він прямував до міста, до будинку лікаря Жоллі. Зненацька немов з-під землі виріс перед ним Кастен, точніше кажучи, інспектор вискочив із задимленого шиночка, де влаштував собі спостережний пункт і вже довгенько чекав на комісара, граючи в карти.

— Я був у лікаря, патроне. Роза ні на що не була хвора. Здоров'я з неї аж перло. І все-таки вона час од часу приходила до лікаря, а той, щоб зробити їй приємне, прописував нешкідливі пілюлі…

— Які, наприклад?

— Скажімо, гормони. Вона сама їх вимагала, бо весь час потерпала за свої залози.

Кастен, крокуючи поруч із комісаром, здивовано запитав:

— І ви йдете туди?

— Я повинен запитати лікаря про одну річ. Зажди на мене.

Він звернувся на «ти» до інспектора, який не працював у його відділі. А це теж дещо означало. Показався великий квадратний будинок з повитими плющем стінами, з садом, схожим на невеличкий парк.

— Ось тут він живе, — сказав Кастен. — Але хворих приймав у флігелі ліворуч.

Флігель був схожий на ангар. Певно, тут не обійшлося без пані Жоллі, яка терпіти не, могла хворих та запаху