Заборонена кімната - Фред Унгер

Уден знизує плечима.

— В нього є свідки. Добрі свідки. Дуже добрі. Тому-то я і загоряю отут.

— Отже, ви розрахували все заздалегідь?

— Ні, — каже він. — Хіба хто знав, що в нього будуть гості аж до пів на четверту ночі?

На підвіконні кивають головками квіти. Сонце вже високо. Уден п'є і наливає собі ще.

— По суті, — каже, — я пішов угору. У тюрмі я б не висунувся. Директор не любив мене. Ігнорував. Не міг вибачити мені минулого. Такий чистоплюй! — Його важкі, грубі руки тиснуть одна одну. — Тут я одержую подвійну платню, а роботи обмаль.

— Але ж ви їдете…

— Лише на два дні. Якась конференція. На зворотному шляху візьму з собою Поллі. Вчитиметься в Сорбонні: Оссі це мені обіцяв. І гроші вже є.

— Від кого?

— Від «СОКОНОРа».

— «СОКОНОР», — кажу, — вже луснув.

— Нічого, вони ще дійдуть згоди, — бурчить він собі під ніс. — Справа цього варта. Хіба б ви випустили з рук такий ласий шмат?

— Кілька моніторів та мікшерів? — питаю, а собі розмірковую, чи поїде з ним Поллі. І мені стає якось не по собі.

— Зовсім не те маю на увазі, — каже він. — Дом — це тільки база постачання. Передачі ж ітимуть з корабля. Чудовий човник, сам бачив його фото. Боюся лише, що матимемо неприємності через вертоліт. У Домі й так уже насторожі.

Полуда спала з моїх очей: я збагнув. Червоний хрестик, антена, кіностудія рекламних фільмів десь у Німеччині…

— Піратський передавач? — питаю, затамувавши подих.

— Хіба ви не знали?

Залишаю це питання поза увагою.

— Радіо?

— Телебачення. — Він знову тягнеться до пляшки. — Шалені гроші. Голландці вже озолотили себе в такий спосіб.

Це було мені відомо. Телестанція «Нордзее», наприклад, приносить своїм хазяям за хвилину мовлення від шести до десяти тисяч марок. І не вона єдина! Піратська радіостанція «Вероніка» — чи не найпопулярніша в Голландії. Поряд з нею біля англійського узбережжя працюють «Радіо-Кароліна-1», «Радіо-Кароліна-2», «Радіо-Кетч», «Радіо Редроуз». Мільйонна справа. Отже, і «Райнфінанц» сунув туди руку.

— А ви? — питаю.

— Я — охоронець, — каже він. — Якщо волієте, можете залюбки називати це заводською охороною праці. Мені однаково.

За вікнами танцюють метелики. У коньяку плавають золотаві жаринки світла. Уден сидить, вигляд в нього задоволений. Його акції піднялися. А мої?

Я встаю.

— Що то за ящики, які вранці вантажили?

На його обличчя падає тінь.

— Про ящики, — каже і також стає на ноги, — раджу краще забути. Нікого про них не питайте. Нікого. Чуєте?

— Боїтеся?

Мовчить. Мовчки стоїмо один проти одного.

За вікнами погойдується смарагдова стіна листя.

Надвечір я знову був у Парижі.

Вестибюль готелю. Острівці столиків, гудіння вентиляторів. Безшумні двері ліфтів. Гомін голосів.

Протиснувся до портьє.

— Кімната п'ятсот тридцять.

Лакейська пика простягнула мені два конверти. Один з тисненою золотом емблемою готелю: тут рахунок. На іншому примітка: «Докторові Тердонку, особисто. Терміново».

Розірвав конверт, випала записка. Кілька рядків, надряпаних поспіхом: «Якщо хочете, можете від мене взнати правду. Та не спізніться! Ввечері їду геть. Кімната 812. Клер».

Зібгав записку, хотів викинути в найближчий кошик для сміття — і знову розправив. Звичайно, це може бути пастка. А з іншого боку — невже я злякався жінки?

— Мадемуазель Клер у себе?

Лакейська пика кидає погляд на дошку з ключами.

— Так.

— Сама?

Вузькі губи розтягнулися у посмішку.

— Сподіваюсь, мосьє.

— Добре. Забронюйте мені місце у найближчому літаку до Дюссельдорфа. I покличте мене, коли дістанете згоду. Буду або в себе, або у вісімсот дванадцятому. Якщо мене і там не знайдете… — Тут я затнувся.

— Пробачте?

— Ні, нічого. Вибачайте.

I прямую до ліфта. Кімната 812.

Білі лаковані двері. За ними чути кроки. Стукаю.

За дверима стає тихо. Стукаю ще. Гучніше.

— Хто там?

Голос Клер, але звучить він інакше, ніж звичайно. Немає в ньому самовпевненості, немає глузування. Натомість чути переляк.

— Тердонк.

— Ах, це ви!

Ключ повертається, двері прочиняються на вузеньку шпарину. Обличчя Клер — недовірливе, перекошене. Потім вона відчиняє двері ширше.

— Заходьте.

Лишаюсь на місці: Клер затиснула в руці маленький гарненький пістолет. Помітивши мій погляд, зніяковіло всміхнулася, кинула його на стіл.

— Це не на вас. — І, оскільки я ще вагався, додала: — Невже розмовлятимемо отак, на порозі?

Увійшов. Клер зачинила двері, замкнула на ключ і засув. У кімнаті повний хаос. Відкриті чемодани, понакидано суконь, взуття… Клер лаштується в дорогу. Поглянув на неї.

— Що маєте мені сказати?

Пройшла кімнатою, зірвала сукню з плечиків.

— Чи можна мені водночас пакуватися?

— Будь ласка.

Сукні полетіли в чемодан.

— Цахойс зрадив нас обох. Можливо, він