Заборонена кімната - Фред Унгер

— Підеш?

— Звичайно, ні, — кажу. Відчиняю чемодан, витягаю з нього пакунок і подаю їй. — Маленький сувенір з Парижа, — бурмочу з награною байдужістю.

Поллі хоче щось сказати, можливо, вилаяти мене, але не каже нічого і розриває папір. З'являється маленька біла сумочка. Аж три продавщиці допомагали мені вибирати, але я і досі не був певний, чи сумочка сподобається їжачку. Кріс якось зауважила, що в мене смаку, як у корови. А з сумочками справа складна. Навіть коли вони коштують половину твого достатку.

Поллі мовчить, лише дивиться на сумочку. Я сідаю навпочіпки біля чемодана і копирсаюся в ньому. Раптом хтось присідає поруч.

— Лексе, — стиха озивається Поллі.

Внизу вулицею їдуть автомобілі. Чутно гудки. Сюрчить електрична піч. Навіть десяток реактивних літаків не вирве мене звідси до «Банкірського дому Девріент і К°». Сукня Поллі трохи сповзає з плечей — не без моєї допомоги. Але Поллі затримує її.

— Що ти довідався? — питає. І від того, як раптово змінюється її голос, я розумію: Мебіус вже попередив її, що я не привезу добрих вістей.

Мені дуже важко завдавати їй болю, проте іншого шляху немає. Нехай дійсність жорстока — брехня ще жорстокіша.

І я розповідаю Поллі про все, що бачив і про що довідався у Франції. Найгірше було говорити їй про батька. Вона гарячково чіпляється за мою руку, ладна протестувати, обурюватися, хоч добре знає, що те обурення безглузде так само, як і все, що ми зробили і хотіли зробити для її батька.

Вона притискає лоб до колін, її плечі стають ще вужчими — майже дитячими.

— Я не відала цього, Лексе, правду кажу. Ми ніколи не говорили про минуле.

Мене душить гнів, і я вимовляю різке слово. Поллі підіймає голову.

— Не будь до нього несправедливим. — В очах бринять сльози. — Він — мій батько. Він так багато зробив для мене…

— Напевне, — кидаю зле. — Гіммлер теж був добрим батьком.

Вона здригається. Кладе руку на моє плече.

— Мені дуже шкода, Лексе. Шкода тебе.

— Мене нема чого жаліти.

Тиша.

Сидимо поруч біля чемодана, відчужено мовчимо. За вікном — німий танок вогнів. Вони балансують по дахах, спадають по фасадах будинків, розбризкуються тисячами крапель, знову повзуть уверх і зазирають блакитними, жовтими, червоними, зеленими цікавими оченятами крізь шибки.

Поллі підводиться.

— Тепер в мене залишився тільки ти, — каже вона глухим голосом.

Ставлю чемодан на шафу.

— Небагато.

Тоді вона підходить ближче. Каштанові очі, кучерики, губи, що втратили звичайну гордовитість. Розтоплена гордість. Ноги в маленьких сандалетах стають навшпиньки, руки дбайливо чепурять моє волосся.

. — Ти забувся спитати, — каже вона зовсім тихо, — чи хочу я сьогодні залишитися у тебе.

Ніч. Вогні.

— Дай мені чогось випити, — прохає вона.

Перетинаю кімнату і лізу у ящик, який ще стоїть за письмовим столом. Три пляшки мартіні. Беру одну з них, усміхаюся.

— Франк казав, що це твій подарунок.

Поллі стає навколішки, відкидає гривку з лоба.

— Так воно і є.

— Гадав, що він бреше, — розпачливо кажу я.

— Але ж Франк не юрист, — докірливо заперечує Поллі. У склянках мерехтить мартіні, на шибках — дощові краплини. Маленькі сандалети стоять біля софи.

— Бачу, ти не високої думки про юристів.

— Авжеж.

— Про всіх без винятку?

За телефонним дзвінком її відповіді не чутно. Дзвонить знову і знову. Беру трубку.

— Лекс?

Голос Кріс. Бурмочу щось у відповідь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Чекання привчає до терпіння, — кажу.

Кріс сміється, і мені не подобається її сміх.

— Лексе, — туркоче вона, — в тебе є знайома з ім'ям Елен?

— Так, — кажу, відчуваючи, що за цим ховається щось зле.

— Цю даму сьогодні звільнили з роботи. Розтринькала казенні гроші. Шкода, га? — І сміється глузливо. — А твого горілчаного братика попередили, що його робота у барі наближається до кінця. Кажуть, багато скарг на нього. В усякому разі контракту з ним не продовжать.

— Свині!

— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?

Я затнувся.

— З Уденом? Він там, у вас?

— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?

Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.

— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.

— Питали про мене?

Я вагаюсь. Потім кажу:

— Здається, твій батько теж там.

Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.

— Підеш?

Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.

— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.

Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.

— Я з тобою.

— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.

Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову