Заборонена кімната - Фред Унгер

Я поволі підвівся; все тіло заклякло від довгого сидіння навпочіпки. Знадвору почулося ревіння мотора, вихорі повітря хльостали по траві. Деренчали шибки у вікнах. По плитах ковзнула тінь, ревіння мотора посилилося, вертоліт повільно проплив над будинком і зник.

Загрюкали дверцята автомобілів: їх тут був не один. Так. Ось вони — «оппель-адмірал» і маленький «пежо» — перетнули галявину, поїхали по дорозі. Віти кущів ще трохи похвилювалися, потім парк знову застиг у зеленій дрімоті.

Шкутильгаючи, я зійшов сходами.

Мій ненависний «ситроєн», потупивши придуркуваті очі-фари і притиснувши ніс-радіатор до землі, здавалося, дрімав теж. Я відімкнув його, кинув пальто на заднє сидіння і почав копирсатися у моторі, не звертаючи, на превеликий жаль, уваги на те, що робиться довкола. А треба було б! Бо коли я зрештою озирнувся, то побачив дядька-велетня. Він притулився до дерева, схрестив руки на грудях і не зводив з мене очей.

Бувають обставини, коли ти зовсім безсилий. Лишається одне: підкоритися. Спершу я так і хотів зробити. Та наступної миті підібрався, готуючись до стрибка. Але дядько трохи підняв руку — і цього вистачило. У його руці був чудовий аргумент. З тих, що б'ють без промаху.

— Облиште дурниці, — спокійно сказав він. — Ви вже наробили їх чимало.

Я кивнув. Взагалі він мав рацію.

— Хочу знати лише одне, чого вам тут треба?

Я глянув на нього. Здається, він дуже серйозно ставиться до цього питання.

— Я тут ночував, — зрештою відповів я; це, звісно, було правдою.

— А вчора? Ви вчора теж були тут. Я знаю зокрема, що побували на горищі. Навіщо?

Голос у телефоні! Так це була не випадковість! Раптом мені стало не по собі. Спина вкрилася потом.

— Отже? — наполягав дядько.

В нього було сіре, втомлене обличчя з широкими, високими вилицями, та, вузькими, трохи косуватими очима. Але в цих очах я не побачив ні підлоти, ні ненависті, ані глуму. І раптом повірив, що ці очі зрозуміють мене…

— Шукаю одну людину, — сказав я.

— Яку?

Я пояснив і додав до цього все, що вважав за потрібне. Він слухав, не перебивав.

— І навіщо вам це? — запитав він, коли я скінчив свою сповідь.

— Його дочка просила мене.

Він раптом весь якось обм'як. Обережно зняв з дула пістолета глушитель і сунув зброю у кишеню.

— Фантазер! — сказав. — Якщо Удена справді викрали, ви ніде й ніколи не знайдете його. Тут — тим більше. Монастир — руїни. Зрозуміло?

— Так.

— Ні, — сказав він. — Нічогісінько вам незрозуміло. В тім-то й справа. Ви не мовчатимете. Підете до першої-ліпшої редакції, щоб продати там побачене, почуте, А це для вас — смерть. І для мене. Бо ще вчора я мусив вас порішити. Або, в усякому разі, сьогодні, коли ви скоцюрбилися за перилами і видивлялися все довкола вашими клятими очима. Невже ви не збагнули, — раптом заревів він, — у яку халепу встряли?!

Стояв переді мною, пропікаючи повними люті очима. Рантом розмахнувся і вліпив мені здоровенного ляпаса. Я відлетів до машини. Другий ляпас повернув мене на місце. Мій ніс одразу ж зреагував на цю подію. Дядько глянув на це з огидою.

— Утрися і забирайся геть! — гримнув він.

Я хотів був залізти у машину, та він силоміць затримав мене, притяг моє обличчя до свого.

— Слухай! — зашепотів. — Ти перший, хто вибереться з цього клятого місця, відбувшись лише ляпасом. Це може коштувати мені голови. Не забувай!

Рвучко повернувся і пішов. Та раптом зупинився. Обличчя його дивно змінилося.

— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?

— Хто?

— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…

Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.

Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.

— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?

Я киваю.

— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.

— До Парижа?

— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.

— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!

Уден усміхається.

Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.

Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.

— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?

Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.

— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.

— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?