Заборонена кімната - Фред Унгер

З чверть години я сидів, прислухаючись до шуму в залі. Здавалось, робота йшла там на повний хід. Безперервно долинали людські кроки, супроводжувані скреготом металу та гуркотом ящиків. Раз у раз чулися сопіння або розмова, іноді лунав сміх, але про зал засідань ніхто не згадував.

Зрештою я підвівся, безшумно витяг палю з-під дверної ручки. Так само тихо відсунув стіл. Натиснув на ручку і потихесеньку, міліметр за міліметром, почав відчиняти двері.

Моя кімната була у глухому кутку. Я проповз аж до самих перил, скоцюрбився за кам'яною підпорою і визирнув з-за неї у зал.

Вдень зал виглядав дещо привабливіше, ніж уночі. Двері на парадні сходи були прочинені навстіж, і крізь них лилися світло та свіже повітря. Двоє чоловіків насилу тягли залом важкі, оббиті жерстю ящики, витягували їх у двері і скочували сходами на газон. На галявині вимальовувалася якась гидка велика пляма захисного кольору. Я глянув на неї кілька разів, та пляма не зникала; придивившись пильніше, збагнув, що то вертоліт.

Чоловіки вантажили ящики у відкрите черево велетенської бабки. Там було видно третього, що штовхав ящики далі, глибше у багажне відділення. Гриміло, гуркотіло, ніхто не турбувався про тишу. Та й навіщо? Адже монастир стояв далеко від оселі, і ніхто не міг почути цього шуму. Навряд чи хто турбувався про те, що коїлося за цими брудними, напівзруйнованими стінами. Хіба що отой жандарм, що прошпетився.

Ті двоє повернулися до залу, спітнілі, захекані, І я зміг роздивитися їхні обличчя. Мало не скрикнув від. подиву. Щоправда, одного я не знав, проте іншого… Ці рухи маріонетки, білявий проділ, холодне обличчя аскета. Хто це?

Звичайно, ніхто інший, як Оскар Сметс!

Вони зникли під сходами, я чув, як тупотіли сходинками. Потім кроки замовкли. Стало тихо.

Чоловік у вертольоті, очевидно, пілот, притулившись до дверцят люка, сплюнув і позіхнув. Неподалік вештався видроголовий. Чоловік у вертольоті оглянув і його, скривив рота і знову сплюнув.

Я також спостерігав видроголового без усякого задоволення. Справа в тому, що той крок за кроком наближався до живоплоту, за яким стояв мій «ситроєн». Якщо він з будь-якою метою зайде за огорожу — буде діло! Я вважаю за краще бути свідком таких драматичних ефектів на екрані телевізора, ніж переживати їх у натурі.

Під сходами знову почувся шум. Кроки, грюкання, скрегіт заліза по камінню. Сметс з напарником з'явилися з ящиками, вони тримали їх за ручки і штовхали поперед себе. На ящиках були намальовані великі червоні літери: «КОНКОРДІЯ». І якісь цифри.

Сметс вилаявся, зупинився, витер спітнілого лоба.

— Скільки ще візьмеш? — крикнув він пілоту, який все стояв, притулившись до люка, і полірував свої нігті. Той показав два пальці.

— А що ми робитимемо з рештою? — гримнув Сметс.

Пілот сховав пилку для нігтів.

— Не знаю, — сказав він.

З якогось коридора виринув літній чоловік. Широкоплечий, грубий, простацький, він скидався на дядька з села.

— Ясно, здоровило? — крикнув до нього Сметс.

Дядько кивнув.

— Тоді попередь Фешоза. Ми кінчаємо.

— Не все ще повитягували?

— Ні.

— А де Фешоз?

— Десь вештається, мрійник.

Літній чоловік відсторонив обох, збіг сходами.

— Фешоз!

Видроголовий здригнувся, підняв голову.

— Неси снідати!

Фешоз слухняно побіг за ріг. Сметс всміхнувся.

— Як пожерти дають, то він жвавішає.

Його напарник теж усміхнувся.

— Французи! Вони тільки і вміють, що жерти та… — Він кинув грубе слово.

— Однак, — зауважив дядько, — якби того разу не Фешоз…

— За гроші, — відрізав Сметс, — можна купити кого завгодно.

Посідали на сходи, жартуючи та базікаючи, запалили. За хвилину з'явився видроголовий з кошиком. В ньому були пляшки з вином та пивом, бутерброди, холодна курка, печиво, посуд та серветки.

— Хвилинку! — Сметс підвівся, витираючи жирні пальці серветкою: щось згадав. Зігнувся, зник під сходами. Я чув, як він зачинив сталеві двері і повернув ключ. Потім повернувся, помахуючи ключем, що виблискував у променях сонця.

— Немов золотий, га?

Пілот взяв у нього цей шматочок металу, зважив на долоні.

— Надто легкий, — сказав він.

— Мідь, — зауважив Сметс. — Дешевина!

Забрав від пілота ключ і старанно заховав у шкіряний портсигар. Потім витяг якийсь папірець і жбурнув дядькові.

— Постав-но свою закарлючку!

— Що воно таке? — завагався той. Сметс вже знову жував.

— Розписка в тім, що ти прийняв бункер, замкнений, як годиться. — Оскільки здоровань недовірливо глянув у бік сталевих дверей, додав — Все гаразд, можеш не турбуватися.

Проте дядько не заспокоївся: підвівся, зник під сходами. Повернувся похмурий, підписав папірця і віддав його Сметсу. Фешоз спостерігав це, нічого не розуміючи.

У відкриті двері під'їзду заскочив горобець. Цвірінькнув і, схиливши голівку, поглянув на п'ятьох чоловіків. Пілот кинув йому крихту хліба.

— Що робитимемо з рештою ящиків? — запитав дядько.

Сметс розглядав горобця.

— Вони залишаться тут, — промовив він.

— А коли новий транспорт?

— Поки що, — сказав Сметс, — ніякого транспорту не передбачається.

— Будівельні роботи мусимо також припинити, — додав його напарник. — Отже, відпочивай!

Вони почали збиратися.

Фешоз кудись зник