Заборонена кімната - Фред Унгер

Жодних кроків, жодного руху.

На склепіннях горища догоряли останні відблиски вечірньої заграви. Тіні погустішали, запах нагрітого дерева став слабкішим. Крізь дахові віконечка вливалася прохолода.

Безшумно зійшов сходами, пройшов коридором, глянув у зал. Мармур і сміття. І тут нічого не змінилося. Страх зник. Хто знає, з ким я щойно розмовляв? Очевидно, неправильно з'єднали, адже монастир порожній. «СОКОНОР» луснув, і руйнування йшло далі…

Протиснувся у вікно, зіскочив на сходини під'їзду і з насолодою вдихнув свіже повітря. Сонце вже скотилося за дерева, і по галявині простягайся довгі тіні. Вечір.

Швидко попрямував до свого «ситроєна».

Повернувшись у Дом, зупинився біля маленького кафе на майдані.

За столиком сидів мій уніформований «чоловік-гора» та вечеряв хлібом, сиром і пляшкою божолі. Робив це з насолодою і завидним апетитом. Його ніс та щоки виблискували, немов рожевий ліхтар. Привітно помахав йому, він також привітно відповів, а потім красномовним жестом показав, що стілець біля його столика вільний і в пляшці ще лишилася дещиця.

Я завагався: адже в світі є безліч більш приємних речей, ніж вечеря з поліцейським. З іншого боку, була серйозна нагода розпитатися про монастир. Напевне, після другої пляшки божолі він стане балакучішим.

Покликавши на допомогу все своє знання французької, я пояснив, що приймаю запрошення, але додав, що спершу маю потурбуватися про готельний номер з умивальником. Цю заяву підкріпив речовим доказом, продемонструвавши брудні долоні.

Це звеселило жандарма.

— Умивальник? Так, то вам пощастить знайти. Але номер? Адже в Домі немає готелю.

Я показав на рекламу, написану на цегляній стіні. Проте це не справило на нього ніякого враження.

— Ні, — сказав він. — Це вже не дійсне. Готель закрили ще десять років тому. Не виправдовував себе. Адже Дом — всього-на-всього крихітне містечко. Якщо у кого і є тут справи, так той увечері від'їздить. Тут дуже нудно, мосьє.

Я розпачливо дивився на француза. В Парижі мені й на думку не спадало, що тут може не бути готелю або пансіону.

— Що ж мені тепер робити?

— У вашому віці, мосьє, гадаю, найкраще знайти дівча, яке згодиться поділити з вами подушку.

Жандарм підморгнув мені й непомітно кивнув головою убік, де за прилавком вмостилася гарненька дівчина, що часом зиркала на нас.

— Що ви думаєте про Деніз? Гадаю, ви їй подобаєтеся.

— Дякую, — сухо відказав я. — Цей варіант мене не влаштовує.

Він зітхнув.

— Тоді вам доведеться податися у Ділон або Сьєну. Подзвоніть та замовте номер.

Щоб покінчити з цим, додам: незабаром з'ясувалось, що в Ділон тільки-но прибула велика група туристів, а в Сьєні готель ремонтують. Потім я виклав усе, що мав на душі, на адресу бюро подорожей та тих халтурників, які беруться ремонтувати і не знають, як закінчити справу. Звичайно, можна було повернутися до Парижа або ж переспати в машині. Але ні те, ні інше мене не влаштовувало. А може?.. Я згадав крісла в монастирі. Це був третій варіант, також не блискучий, однак кращий за нічну подорож або жорстке сидіння «ситроєна».

— Випийте-но спершу чарчину, потім щось придумаємо, — сказав жандарм і поманив Деніз, щоб вона принесла ще одну склянку. — Час — найкращий порадник. Щоправда, я вже сказав вам, що маєте робити. Хіба ж ви чернець? Боже мій, коли я був у вашому віці, мосьє…

Він зітхнув, здається, під тягарем власних спогадів. Випив вино, знову налив собі склянку по вінця і, жаліючи, відсунув порожню пляшку убік.

Деніз принесла склянку і, вичікуючи, поглянула на порожню посудину.

— Принесіть нам ще одну, — сказав я.

Вона посміхнулася. Мала гарні, правильні риси обличчя і веселі очі. Блузка щільно облягала її груди, і жандарм поглянув на них з неприхованим задоволенням.

— І ще одне, — квапливо додав я, — ще одне проханнячко до вас. Щоправда, не певен, чи зможете ви його виконати.

— Це залежить від самого прохання.

— Чи є у вас кишеньковий ліхтарик? Мені він конче потрібний.

Деніз здивовано поглянула на мене.

— Немає…

— Як шкода! — пробурмотів я. — Тоді нічого не вийде. Отже, не забудьте про божолі.

— Навіщо вам ліхтарик? — поцікавився жандарм.

— Згадав про ченця, — відповів я. — У монастирі буде темно.

Він зрозумів.

— Еге, то ви хочете…

Я кивнув.

Деніз принесла божолі. Розливаючи вино, вона перехилилася через стіл. Так, вона й справді була гарненькою.

— Звідки ви знаєте про монастир? — спитав товстун.

— Я сьогодні там був.

— Ось воно що!

Я прикро помилився, вважаючи його за простака. Ні. Він був такий самий, як усі його колеги: спочатку люб'язно-ввічливий, згодом цікавий і зрештою неприємний. Краще було б при ньому не питати про ліхтарик. Звичайно, зараз питатиме далі.

— А що вам там було потрібно?

— В мене є клієнт, — збрехав я, — який цікавиться земельними ділянками.

— А-а-а… Виходить, ви маклер?

— Ні, юрист.

Жандарм замислився. Після півпляшки божолі цей процес відбувався не так швидко. Згодом запитав:

— І Фешоз був там?

Час був переходити в контратаку: адже запитувати завжди легше, ніж відповідати.

— Хіба ділянка належить Фешозу? — поцікавився я.

— Ні, — невдоволено відповів він. — Фешоз лише