Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Боже, яка я пришелепкувата, — сказала сумно, з каяттям. — Як я мучилась, усе поривалась тобі подзвонити, а якийсь дідько стримував.

Її очі волого блищали, і лице видалось змарнілим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явилося нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.

— Не згадуй, не згадуй, не згадуй… — з душевним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.

Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.

— Арсене…

— Мовчи, — цілував.

— Я…

— Мовчи, — цілував.

— Без тебе…

— Мовчи, — цілував.

— Не можу!

— Мовчи, — цілував.

— Арсене, — Оля приклала долоню до моїх губ. — Розстебни мені… сукню.

Я намацав на спині кілечко застібки й потяг його вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До нього долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А може, я марив?

— Арсене, — простягла до мене руки.

І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, пронизало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява…

— Я хочу, щоб усе, — шепотіла Оля. — Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій… мій, і я…

Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я боявся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.

Я мав багато вільного часу для роздумів та міркувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. ІІроводжаючи мене, вона, гладячи тремтячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не заперечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для мене, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля виникла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзеркалі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже вони повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, попри всілякі обставини, щоб в Олі не закралася підозра щодо моєї підступності її нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли поруч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рішення, і мене зненацька вразила думка, що спізнився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і' прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попросив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не заборонила дзвонити.

— Алло, — ніби з сумом мовила.

— Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

— Здрастуй, любий!

— Ти на мене… ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

— Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай… Просто мені… треба прийти в себе… Ти розумієш мене?

— Звичайно.

— От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Люби!.. — Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе… Так, поганий з мене знавець жіночої психології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвиднілось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пучками городини. Заклопотана, вона все ж усміхнулась і запитала:

— Ти помирився з Олею?

— А що?

— Бо ти якийсь… — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

— Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й петрушки.

— Святковий, і щось у тобі незвичне.

— Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері інколи плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нестримно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'являвся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з батьком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.