Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— І ЩО?

Знову багатозначна пауза від Астьє.

— Результати їхнього дослідження свідчать, що все було зовсім не так, як описано в поліційному звіті. Хлопці збільшили зображення слідів велосипедних і автомобільних шин, додали контрасту й за відбитками протекторів на асфальті змогли визначити напрям руху. Перший їхній висновок такий: Еро їхав не на роботу, у гори, як то зазначено в справі, а в протилежному напрямку, до університету. Я сам перевіряв на карті.

— Але… але що сказала його дружина, Фаб’єнн…

— Фаб’єнн Еро збрехала. Я читав її свідчення. Вона просто підтвердила версію поліції: нібито її чоловік прямував до Бельдоннського піку. А це очевидна неправда.

Карім стиснув зуби. Нова брехня, нова таємниця. Астьє провадив далі:

— Це ще не все. Хлопці також добре роздивилися сліди автомобіля. — І знову експерт зробив паузу, після чого промовив: — Вони йдуть в обох напрямках, Абдуфе! Водій наїхав на велосипедиста один раз, потім дав задній хід і переїхав тіло ще раз. Що це, коли не бісове вбивство? Скоєне з такою холоднокровністю, з якою змія пожирає свою жертву.

Карім уже не слухав. Серце лунко гупало йому в грудях. Нарешті він дізнався мотив для помсти з боку членів родини Еро. Перед утечею матері з донькою, перед їхнім життям, сповненим страху й переслідувань, що зрештою побічно спричинилися до загибелі Жюдіт, — перед усім цим було ще одне вбивство. Убивство Сільвена Еро. Демони спочатку знищили чоловіка, «голову родини», а потім узялися до жінок.

Фаб’єнн Еро. Жюдіт Еро. Карімові думки стрибали в різні боки.

— А лікарня? — запитав він.

— Це бомба номер два. Я переглянув журнал зі списками дітей, що народилися в сімдесят другому. Сторінку за двадцять третє травня вирвано.

Карімові здалося, наче все це з ним уже було, — наче відгомін якогось іншого життя, прожитого за кілька годин.

— Але найдивніше не це, — розповідав далі Астьє. — Я заглянув також до архіву, де зберігаються медичні справи дітей. Справжній лабіринт, та ще й підмочений водою. Цього разу мені вдалося знайти документи Жюдіт. Без жодних проблем. Тямиш, що це значить, еге ж? Видається так, ніби тої ночі щось сталося. Щось, що зазначили в головному журналі, але оминули в особовій справі дитини. Хтось вирвав ту сторінку, щоб стерти сліди цього таємничого випадку, а не для того, щоб приховати народження твоєї дівчинки. Я спробував порозпитувати кількох медсестер, але вони хотіли спати, а до того ж були занадто молоді, щоб слухати історії дядечка Астьє…

Карім знав: експерт фанфаронить, щоб притлумити свій страх. Але поліціянт відчував його тривогу, навіть попри далеке тріскотіння в слухавці. Він подякував Астьє й завершив розмову.

За чотириста метрів перед ним вимальовувався порослий травою пагорб Ерзін.

Там, на його темному схилі, на Каріма чекала правда.

53

Будинок Фаб’єнн Еро.

Вершина пагорба. Стіни з каменю. Мертві вікна.

Дощ припинився, і тепер тяжким небом сунули бліді хмари. Смарагдовими схилами неквапно сповзали клапті туману. Довкола, аж до виднокраю, простяглася пустка. Самі лише нагромадження кам’яних брил. Ані живої душі в радіусі двадцяти кілометрів.

Карім запаркував машину й видерся трав’янистим узгір’ям. Оселя здалася йому схожою на ту, в якій жінка мешкала колись раніше, в околицях Сарзака, — грубе каміння, з якого було муровано стіни будинку, надавало йому вигляду кельтського святилища. На даху Карім зауважив величезну білу сателітарну антену. Він дістав пістолет і пересвідчився, що набій у набійнику. Це його заспокоїло.

Перш ніж підійти до дверей, він заглянув у гараж. Там стояв універсал «Вольво», накритий прозорим чохлом. Не замкнений. Карім відчинив капот і кількома вмілими рухами вивів з ладу блок плавких запобіжників. Тепер, якби щось пішло не так, Фаб’єнн Еро не зможе нікуди втекти на машині.

Поліціянт підступив до дверей і кілька разів тихо постукав. Тримаючи зброю напоготові, став збоку. По якійсь хвилі двері відчинилися. Без клацання замків, без брязкоту засува. Фаб’єнн Еро більше не боялася.

Карім, затуляючи зброю, виступив на світло.

У дверному отворі лейтенант побачив постать жінки, майже такої самої високої, як він. Очі її виклично дивилися на Каріма. Широченні плечі, ясне, з бездоганними рисами обличчя, ореол темного хвилястого, аж кучерявого, волосся. Окуляри в грубій, наче бамбукова тростина, оправі. Карім не зміг би описати вираз цього обличчя, злегка мрійливий, майже відсутній.

Він представився, намагаючись опанувати свій голос:

— Лейтенант Карім Абдуф. Поліція.

Жінка не виявила жодного здивування. Вона лише дивилася на Каріма з-поза окулярів, легенько похитуючи головою. Потім скинула поглядом на його руку, що ховала «Ґлока». Абдуфові здалося, ніби він помітив, як в її очах за скельцями промайнув насмішкуватий вогник.

— Чим я можу вам допомогти? — запитала вона теплим голосом.

Карім стояв незрушно, заворожений нічним безгомінням сільської місцевості.

— Упустити мене всередину. Для початку.

Жінка всміхнулася й пропустила його.

Віконниці були позачинювані, більшість меблів — накриті строкатими покривалами. Телевізор із чорним екраном, фортепіано з лакованими клавішами. Карім зауважив розгорнуту партитуру й прочитав назву: соната сі-бемоль мінор[59], Фридерик Шопен. У кімнаті панував тремтливий півморок, який підтримували кільканадцять свічок.

Простеживши за поліціянтовими очима, Фаб’єнн Еро тихо промовила:

— Я живу віддалік людей і віддалік часу. Цей будинок я облаштувала на свій смак.

Карім пригадав сестру Андре та її усамітнення в темряві.

— А сателітарка?

— Я маю підтримувати хоч якийсь контакт із зовнішнім світом. Я маю знати, коли пролунає правда.

— Вона ось-ось вибухне, пані.

Жінка, не змінившись на виду, кивнула. Її спокій, її усмішки й приязний голос бентежили поліціянта: він аж ніяк не очікував такого. Карім підніс пістолет, хоч і відчув сором через те, що мусить погрожувати ним жінці.

— Пані, — видихнув він, — у мене мало часу. Я мушу побачити світлини вашої доньки, Жюдіт.

— Світлини моєї…

— Будьте ласкаві. Ось уже двадцять годин я йду вашим слідом. Крок за кроком дізнаюся вашу історію й намагаюся зрозуміти, навіщо ви влаштували це все, навіщо прагнули стерти обличчя своєї доньки. Наразі мені відомо лише дві речі. По-перше, Жюдіт не була потворна, як я гадав спочатку. Навпаки, тепер я думаю, що вона була справжня красуня. По-друге, обличчя вашої доньки — це ключ до якогось жахіття. Жахіття, яке багато років тому змусило вас утікати і яке пробудилося знову, наче лиходійний вулкан. Тож покажіть мені ці світлини й розкажіть