Заборонена кімната - Фред Унгер

Я насторожився. Слід, здається, ще тепленький.

— Де ж отой монастир?

— Досить далеко звідси. Це старий сарай. Гадаю, сам ви не знайдете дороги.

— А ти мені її покажеш?

— О'кей! — промовив він. — Зараз?

— Трохи пізніше. Спершу хочу випити кави. Може і ти вип'єш лимонаду?

— Гаразд. Якщо анісовий…

— То ж ходімо!

Та далеко ми не зайшли.

— Гей, мосьє! — гучно пролунало над майданом. Це був жандарм. Я зупинився.

Він повільно наближався, поважний, громіздкий, немов гора. Я дивився на нього відверто недовірливо. З різних причин мені приємніше спостерігати поліцейського, який віддаляється, ніж такого, що наближається. Бо коли в нього поганий настрій, то швидко переконаєшся, чого варті твої права громадянина.

— Бонжур, — промовив жандарм, вітально підносячи руку до кашкета. — Ну й спека сьогодні.

Я кивнув, вичікуючи.

— Здається, бажаєте трохи промочити горлянку?

— Так, пане майор.

«Майор» припав йому до вподоби. Вираз його обличчя пом'якшав.

— Справа в тому, — сказав він, киваючи у напрямку мого маленького, гидкого «ситроєна», — що ви залишили машину біля жандармерії. Стоянку там заборонено.

— О! — промовив я водночас із смутком та таємним полегшенням. — Пробачте, будь ласка! Я негайно…

Він поклав мені руку на плече.

— То нічого, мосьє. Поспішати нікуди. Якщо ви залишитеся тут недовго. Але ж розумієте — закон…

Цей чолов'яга мені сподобався. Таких можна зустріти лише в маленьких, забутих богом оселях, і то не в кожній. Я пообіцяв йому не затримуватися. Він віддав честь і повільно попрямував до жандармерії.

Карапуз всміхнувся і скомандував:

— Ходімо! До завтрашнього вечора ви маєте забрати вашу труну, бо інакше це коштуватиме вам кухоль пива.

Будь благословенний, Доме!

На південь від Дома шосе круто повертало на захід. Неподалік від кінця повороту відходила вбік польова дорога; покружлявши луками якихось метрів триста, вона заглиблювалася у ліс. Я б напевно проминув її, не помітивши.

— Стоп! — наказав малюк. — Викиньте мене тут. Далі знайдете самі. До монастиря ще кілометрів зо два. Не заблукаєте: дорога веде саме туди.

Сказавши це, малюк повернувся і пішов до міста.

У лісі дорога повужчала, колеса машини грузли в піску. Віти дерев низько схилялися наді мною і, переплітаючись, утворювали суцільне листяне склепіння, крізь яке ледь просочувалося зеленкувате розсіяне світло.

Звідкись з гущавини виринув мур, складений з масивних брил, напіврозвалений, зарослий мохом; кількасот метрів він тягнувся уздовж шляху і зрештою завершився брамою з кривими, поіржавілими ґратами, оповитими густим диким виноградом.

Я загальмував.

За брамою дорога вела далі, тепер уже вкрита порепаними кам'яними плитами; крізь щілини в них проростала трава й будяки. Через кілька метрів шлях завертав і губився у гущавині чагарника, який охороняли старі дерева з пишними кронами. Ніякої будівлі поблизу.

Я потрусив грати — вони посунулися із жахливим рипінням. Наляканий, відпустив їх, прислухав. Пташиний щебет, шелестіння трави. Більше нічого. Тоді обережно протиснувся у щілину.

Багато разів я зупинявся і прислуховувався, готовий при найменшій небезпеці пірнути у гущавину кущів. Та навколо панував спокій. У повній тиші вився шлях, іноді зникаючи у густих заростях, що тіснили його з усіх боків, створюючи зелений коридор.

Та ось — зміна декорації.

Галявина. На тлі вечірнього неба, щиро розмальованого ніжними рожевими фарбами, проступив силует великої будівлі. Панський дім з парадними сходами, вежками, флігельками, все це сіре, похмуре, оповите плющем. У вікнах, що виходили на захід, горіло світло.

Хвилин з десять стояв за деревом, вичікував. Світло у вікнах потьмяніло; над галявиною пурхали птахи. Тоді облишив схованку; адже все, що я роблю і що збираюсь зробити — суцільний риск, і це я добре розумів, їдучи сюди.

Тому прудко пішов стежиною до під'їзду, видерся по ще вцілілих сходинках. Масивні різьблені дубові двері були порепані. Я натиснув на ручку, вона легко піддалася, проте двері не прочинялися. Тоді я натиснув на них плечем. Марно. Те саме, що намагатися зрушити мур. Незадоволений, спустився сходами, пішов на галявину. Простелив піджака, сів. По небу пливли легкі рожеві хмарки, у кущах шелестів вітрець. Дерева навколо злегка погойдувалися. Здавалося, їхні віти роблять мені якісь знаки, та я не зрозумів їхньої мови. Кріс, вона б, певно, зрозуміла. Ні, ліс, галявина, порожній будинок — все це не варте того, щоб позначити їх на карті червоним хрестиком. Істину треба було шукати десь в іншому місті. Немає ніякого сумніву, що тут, за цими сліпими вікнами, Удена нема.

Підвівся, потягнув піджак. Раптом мій погляд зупинився на даху будинку, та лише за кілька секунд я збагнув, що там виблискує — тоненьке, сріблясте. Тоді закинув голову і уважно, метр за метром, обстежив увесь дах.

Тепер бачив її чітко. Прихована листям антена тяглася вздовж громовідводу до найближчого дерева; тут вона подрібнювалася на тоненькі гілочки, що нагадували павутиння, яке то виблискувало у променях сонця, то ховалося у зелені.

За три хвилини я знову дерся зруйнованими сходами під'їзду. Праворуч та ліворуч від дверей були високі вікна із стрільчастим склепінням, такі ж брудні, як інші; подекуди шибки в них повивалювалися. Прагнучи забути відомі положення карного кодексу про недоторканість приватної власності та відповідальність за ушкодження пам'ятників старовини, без вагань повидушував решту шибок. Шуму майже не було. Потім обережно