Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Ебергарде, я пишу цього листа, щоб подякувати за Твою допомогу. За те, що я міг завжди на Тебе покластися. Пишу й тому, що хочу з Тобою попрощатися. Не можу ані бачити Тебе, ані листуватися з Тобою, бо мушу викинути з пам’яті все, що нагадує мені про справу Мінотавра. Вона була для мене кривавим випробуванням, дантівським пеклом і чистилищем. Залишила спогади, яких хочу позбутися. Прощаючись із Тобою, я прощаюся з роботою в поліції, про що вже писав раніше. Я не можу бути поліцейським, не можу бути представником закону, одночасно забезпечуючи недоторканність убивці. Він убив поліцейського в мені, збезчестив безповоротно. Мені немає вибачення. Прощавай, мій дорогий, і пробач мій гамлетівський настрій.
Твій Едуард.
P.S. Сердечно вітаю Тебе зі святами. Не вітай мене. Ці свята я зустріну в товаристві вбивці. Чого не зробиш для рідної дитини?
Бреслау, 20 грудня 1938 р.
Любий Едуарде,
мене Твій лист дуже засмутив. Понад усе жалкую, що ти вирішив припинити наші стосунки із причини, яку я розумію, але котра не може стати вирішальною. Бо час лікує всі рани, і ти ще посмієшся зі справи Мінотавра. Зараз я прошу лише про одне. Я готовий був переконувати Тебе на місці, у Львові, бо я дуже про Тебе непокоюся, але через купу нагальних справ не міг цього зробити. Благаю Тебе, не йди з поліції. Повір трохи старшому колезі, це може видатися парадоксальним, але, сидячи за одним столом з убивцею, ти маєш Нагоду стати ще кращим поліцейським, ніж є. Дивися на нього повсякчас і добре запам'ятай собі його обличчя — нахабне, самовпевнене, безкарне. Це обличчя повинно закарбуватися у Твою пам'ять назавжди, так, як залишилися в ній грецькі неправильні дієслова. Ти повинен навчитися викликати його будь-якої миті. Особливо тоді, коли переслідуватимеш іншого вбивцю. У хвилини зневіри, коли руки в Тебе опускатимуться від безсилля, а злочинець весь час утікатиме, пригадай собі обличчя того, кого бачиш сьогодні поруч із Твоєю донькою. Нехай ця пика буде пикою всіх убивць цього світу, нехай вона буде мордою сатани чи Мінотавра, як хочеш. Досягши піку ненависті, ти станеш переможцем сатани, справжнім гончаком, що або загризе вбивцю, або захлинеться його кров'ю. Послухайся, Едуарде, моєї поради, та вчини, як хочеш. Якщо старий Ебі нагадує Тобі про справу Мінотавра, то забудь ненадовго про старого Ебі. Але заради Бога, не назавжди! Із ким я горілку питиму, з ким піду до дівчаток, як не з Тобою?
Твій Ебергард
P.S. І пам'ятай — Ти завжди можеш на мене покластися.
Львів, святвечір, 1938 рік,
шоста година пополудні
За святковим столом сиділа вся родина Попельських: Едвард, Леокадія, Рита та її чоловік-граф, доктор Броніслав Воронецький-Кулик. Був іще один, наймолодший член сім’ї, котрому минуло заледве десять місяців, Єжик Воронецький-Кулик, якого служниця Ганна називала «серденько найсолодше». Дитя розвивалося добре, а апетит, мабуть, успадкувало від дідуся, бо поживою вважало все, що зустрічало на своєму шляху. А оскільки Єжик пересувався головним чином, рачкуючи, то їв усе, що діставав на висоті півметра від землі. Тож він нападав, наче цуценятко, на ніжки стільців і столів, мереживні скатертини, що звисали із шафок і столиків. Погано було, коли «графчук» (так називала його добра служниця, яка дуже любила малого), разом зі скатертиною стягав якийсь посуд. Півбіди, якщо це була тарілка з тістечками, що їх маля відразу з’їдало, гірше, коли з таким самим ентузіазмом хлопчик займався вмістом дідової попільнички.
Під час першої у своєму житті святої вечері дитина була дуже неспокійною. Напевне, атмосфера поспіху, напруження й біганини вибила хлопчика зі звичного денного ритму, бо малий не міг заснути по обіді й зараз вередував і плакав. Його не міг заспокоїти навіть дідусь, який завжди гарно впливав на дитя. Зрештою, не стільки дідусь, скільки його лисина. Єжик зазвичай торкався дідової голови з таким захопленням, наче відкривав невідомі землі. Звуки, що вилітали тоді з Едвардових вуст, спричинялися до того, що немовля радісно пищало й, сміючись, показувало свої ясна, спершу беззубі, а потім прикрашені двома гостренькими молочними зубками.
На жаль, у святвечір ані дідова голомоза голова, ані його бурчання, не заспокоювали Єжика. Хлопчик, убраний, наче дівчинка, у сукенку з мереживним комірцем, вигинався в нього на колінах, репетував, пхав до ротика пухкенькі рученята, хвицяв ніжками, доки не вдарив супницю з борщем. Із неї хлюпнув фонтан бризок, більшість яких опинилася на скатертині, а декілька — на білосніжній дідусевій сорочці. Попельський навіть уваги на те не звернув. Узяв онучка на руки й почав носити його по кімнаті, що зрештою, трохи заспокоїло дитину.
Присутні дивилися на цю ідилічну сімейну сцену, і думки кожного витали деінде. Рита посміхалася. У ній чимраз частіше зроджувалася надія на те, що нарешті стосунки батька з її чоловіком налагодяться. Після невеселого дня вінчання, на якому Попельського не було, після перших холодних місяців, коли той не помічав свого зятя на вулиці, після святвечора, який вони провели нарізно, усе раптом змінилося з народженням онука. Дідусь аж нетямився від щастя. Нарешті він запросив молоде подружжя
