Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Ти ще довго будеш в Етрета?
— Не знаю.
Шарль усе намагався виставити брата в якнайвигіднішому для того світлі й пояснював комісарові:
— Прекумедний хлопчина. Ніколи не знає напередодні, що робитиме завтра. Ні сіло ні впало після вечері у «Фуке» чи в «Максімі» він може раптом налаштувати валізи й відлетіти до Кан або Шамоні, до Лондона або Брюсселя. Чи не так, Тео?
Та Мегре вже перейшов у атаку.
— Дозвольте поставити вам одне запитання, пане Бессон. Коли ви востаннє бачилися з Розою?
Бідолаха Шарль отетеріло витріщився на обох і розтулив був рота, щоб запротестувати. Він, видно, не мав жодного сумніву, що старший брат стане категорично заперечувати можливість чогось подібного. Але Тео заперечувати не став. Він, здавалося, був спантеличений — перш ніж підвести очі на комісара, кілька секунд розглядав денце своєї склянки.
— Ви хочете знати точну дату?
— Еге ж. Якнайточнішу.
— Шарль може вам підтвердити, що я ніколи не запам'ятовую чисел і плутаю дні тижня.
— Більш як тиждень тому?
— Приблизно з тиждень.
— В неділю?
— Ні. Коли б мені довелося відповідати під присягою, то я добряче подумав би. А так, якщо не помиляюся, це було минулої середи або в четвер.
— Ви часто з нею зустрічалися?
— Точно не пригадую. Разів два-три.
— Познайомилися ви з нею не у вашої мачухи?
— Вам, мабуть, казали, що я не зустрічаюся з мачухою. Я не знав, де працює ця дівчина, коли з нею познайомився.
— Де це сталося?
— На святі в містечку Вокотт.
— Ти вже почав упадати за покоївками? — пожартував Шарль, даючи зрозуміти, що це суперечить звичкам старшого брата.
— Я дивився перегони в мішках. Вона стояла поруч зі мною. Я вже не пригадую, хто перший заговорив, — вона, чи я. В усякому разі, вона сказала, що селянські свята схожі одне на одне, і що все це дурне, і що вона воліє краще піти геть. Я теж збирався йти звідти і з чемності запропонував їй місце у себе в машині.
— Оце й усе?
— Ще по одній, Чарлі?
Той уже, не питаючи дозволу, наповнив три склянки, і Мегре не став заперечувати.
— Вона казала, що багато читає, розповідала про книжки, яких не могла зрозуміти, але які хвилювали її. Чи треба розглядати це як допит, пане комісар? Зауважте, що я ладен підкоритися, коли це потрібно, але погодьтеся, що в такому місці…
— Годі тобі, Тео! — вигукнув Шарль. — Не забувай, що пан Мегре приїхав сюди на моє прохання.
— З тих, із ким я зустрічався, ви перший, хто, видно, трохи знає цю дівчину, — додав комісар. — В усякому разі ви перший, хто розказує мені про неї.
— А що ви іще хочете про неї знати?
— Вашу думку.
— Це проста селючка, яка перетрудила собі мозок читанням, вона весь час питала про найдивовижніші речі.
— Про що?
— Про все. Про добрість, про егоїзм, про стосункя між людьми, про розум. Хіба ж усе пригадаєш?
— Про кохання — теж?
— Вона заявила мені, що не вірить у кохання і ніколи не дійде до того, щоб віддатися мужчині.
— Навіть вийшовши заміж?
— До заміжжя вона ставилася як до найбільшої бридоти. Це її власні слова.
— Отже, між вами нічого не було?
— Нічогісінько.
— Ніякої близькості?
— Траплялося, вона брала мене за руку, коли ми йшли пішки, а коли ми їхали в машині, часом злегка спиралася на моє плече.
— Вона ніколи не говорила про ненависть?
— Ні, вона весь час торочила про гордість, та, як вона казала, «егоїзм». Чарлі!
— Одне слово, — втрутився брат, — ти задля сміху вивчав її характер.
Тео не вважав за потрібне відповідати.
— Це все, пане комісар?
— До смерті Рози ви були знайомі з Анрі?
Цього разу Шарль стурбувався не на жарт. Звідкіля Мегре, який говорив з ним про всілякі дрібнички, знає все це? Поведінка Тео починала йому здаватися не такою вже й природною, а надто це його затяжне перебування в Етрета.
— Я знав його лише на ім’я. Вона розповідала мені про всіх своїх родичів. Вона їх не любила — ще б пак: вони не розуміли її.
— А з Анрі Трошю ви познайомилися лише по її смерті?
— Він зупинив мене на вулиці, запитав, чи я той самий пан, котрий зустрічався з його сестрою. Вигляд у нього був такий, що здавалося, він от-от полізе битися. Я терпляче пояснив йому все, і він заспокоївся.
— Ви зустрічалися з ним ще раз?
— Так, минулого вечора.
— Чого?
— Ми зустрілися випадково…
— Він злий на ваших родичів?
— Особливо на Валентіну.
— І з чого б то?
— Запитайте в нього самого. Сподіваюся, ви зможете його допитати не гірш, ніж оце допитуєте мене. Чарлі!
Мегре раптом збагнув, на кого саме так ретельно намагається скидатися Тео: на герцога Віндзорського!
— Ще два-три запитання, оскільки ви такі люб'язні. Вам часом не доводилося зустрічатися з Розою в «Халупці»?
