Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Замолоду ви не були закохані у Валентіну? Адже вона старша за вас на якийсь там десяток років.
Ображений, навіть обурений цим запитанням, він вигукнув:
— Ніколи в житті!
— Ну а пізніше ви не закохалися в Арлетту?
— До неї я завжди ставився, як до сестри.
Невже і для цього світ і люди були «як намальовані»? Бессон дістав із кишені сигару. Здивований, що Мегре не наслідує його приклад, неквапливо запалив її і, поволі видихаючи дим, стежив, як він тане в повітрі.
— Чи не податися нам на терасу? Там зручні крісла, повернуті до пляжу. Помилуємося на море.
Цілий рік він жив біля моря, але завжди радо милувався на нього, зручно вмостившися в кріслі, добре одягнутий, ретельно поголений, з виглядом визначної і заможної людини.
— А ваш брат Тео?
— Ви хотіли б дізнатися, чи не був він закоханий у Валентіну?
— Еге ж.
— Я певний, що ні. В усякому разі я нічого такого не помітив.
— А в Арлетту?
— І поготів. Я ще був хлопчиськом, а в Тео вже були знайомства, особливо з молодичками, як я їх називаю.
— Арлета теж не закохувалася в нього?
— Можливо, вона «обожнювала» його, як каже моя жінка про подібні дівчачі захоплення. Ви знаєте, як це буває. Без наслідків. І найкращий доказ того — її ранній шлюб.
— Вас це не здивувало?
— Що саме?
— Її шлюб із Жюльєном Сюдром.
— Ні. Хіба що трохи. Адже він не був багатий, а ми вважали, що Арлетта надто звикла до розкошів, щоб потім без них обходитися. Один час вона відзначалася великим снобізмом. Та це минуло. Гадаю, в неї з Жюльєном було справжнє кохання. Він виявився людиною широким поглядів. Батько хотів подарувати їм на весілля велику суму грошей, у той час ми були ще дуже багаті. Та Жюльєн відмовився.
— І вона теж?
— І вона теж. Отож буквально наступного дня вона мусила звикати до скромного життя. Обставини привчили всіх нас до цього, але це вже було пізніше.
— Ваша дружина та Арлетта між собою в добрих стосунках?
— Здається, так. Хоча вони дуже різні. В Мімі діти, весь дім на її руках, вона рідко коли буває в товаристві.
— А їй хотілося б вести більш світське життя? її часом не тягне назад до Парижа?
— Вона терпіти не може Парижа. — І не нудиться в Дьєппі?
— Хіба що трохи. На жаль, зараз, коли я став депутатом, ми не маємо змоги жити в столиці. Що б сказали мої виборці?
Слова Шарля Бессона цілком гармоніювали з навколишнім краєвидом — з блакитним, як на листівці, морем, яскравим сонячним ранком, з пляжниками, які немовби позували перед фотоапаратом…
Кінець кінцем чи реальна то була дійсність? Чи, може, тільки міраж? І, може, цей великий самовдоволений хлопчисько по-своєму має рацію? І чи справді вмерла Роза?
— Ви не здивувалися, зустрівши тут брата в неділю?
— Так, спочатку трохи здивувався. Я гадав, що вія у Довіллі. Або ж у одному з солонських замків — адже зараз початок вересня й дозволено полювати. Тео, знаєте, зберіг світські звички. Коли він ще був багатий, він жив на широку ногу й охоче приймав у себе друзів. Вони цього не забули і тепер і собі приймають його.
Зовсім інша картина! Кілька слів — і вже зовсім інший Тео.
— В нього є гроші?
— Гроші? Не знаю. Як і є, то дуже небагато. Але в нього немає і особливих витрат. Тео — старий парубок.
Нотки заздрощів забриніли в словах цього огрядного чолов'яги, батька чотирьох дітей.
— Він завжди елегантний. Та це тому, що він акуратно носить речі. Його часто запрошують до високого товариства. І мені здається, що час од часу він займається комерцією. Адже він дуже розумний і, коли б захотів…
«Так-так, — подумав Мегре, — Шарль теж, коли б він тільки захотів…»
— Він одразу ж погодився піти з вами в неділю до Валентіни?
— Ні, не відразу.
— Він сказав вам, чому він тут?
— Сподіваюся, комісаре, ви не підозрюєте Тео?
— Я нікого не підозрюю, пане Бессон. Ми просто розмовляємо. Я намагаюся скласти собі якнайточніше уявлення про вашу родину.
— В такому разі, якщо хочете знати мою думку, Тео сентиментальний, хоча й не признається в цьому. Він нудьгує за Етрета, де ми дітьми проводили вакації. Вам відомо, що ми приїздили сюди, коли ще була жива наша матінка?!
— Так, це зрозуміло.
— Я сказав йому, що в нього немає жодних підстав сердитися на Валентіну і що вона теж нічого проти нього не має. Кінець кінцем він пішов зі мною…
— Як він там поводився?
— Як світська людина. Спочатку відчував себе трохи скутим, побачивши наші подарунки, пробачився, що прийшов з порожніми руками.
— Аз Арлеттою?
— Що? Між ним та Арлеттою ніколи нічого не було.
— Отже, під час обіду була присутня уся родина. Крім Сюдра, який не зміг приїхати.
— Так, про Сюдра я забув. Ви не помітили нічого такого, якісь там деталі, які могли б навести на думку, що готується злочин?..
— Нічогісінько, а я дуже спостережливий… «Ну й йолоп! Яке інколи щастя бути йолопом!»
