Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

«Вночі і вдень, у сніг та в спеку, стоятимеш там, аж поки не приймуть. Ти заслужив. Ти воював. Ти скалічився. Ти пропав, і держава винна тобі компенсацію», – гіркий біль грав з ним, і він котив свого візка через Повітрофлотський міст, минав світлофор біля стадіону ЦСКА, аби припаркуватися навпроти КПП Міністерства оборони України, яке забуло про існування солдата батальйону, що не з своєї, а з жорстокої волі тих часів виявився безправним.

Він стояв, і змінювався караул, до нього підходили солдати й офіцери, втікала ніч, аби знову приходив день, з ним говорили, аби не пускати до поважної будівлі, його намагалися вигнати й залякати, але він повертався на своє місце.

Його прийняли на восьмий день, і він ледь не впав з крісла від голоду, втоми й душевної радості через те, що вперше переміг після війни.

Гопко сидів перед майором і не знав, з чого розпочати. Вилитися його гніву заважали вроджена совість, доброта, інтелігентність. Він не міг просто гримати й кричати на людину, бо не знав її.

– Я вас слухаю, – сказав майор, бо часу в нього було обмаль, а ветеран зацікавив його своєю впертістю.

Типаж для майбутньої історії – майор виношував плани написання сильної книги про війну, і ветерани мали зайняти в ній неабияку частину.

Микола Федорович розпочав тихо, невпевнено, слова його були глухими відзвуками болю, життя, яке не мало майбутнього, повністю залежало від майора, його чуйності та бажання.

Що далі говорив Гопко, то гучнішим ставав його бас, сильнішими слова, чіткими кожен звук і кожна літера, яку він вимовляв.

– Я залишився наодинці. Сам! Зі своїми проблемами. Так не можна! Я маю право! Мені нема куди йти! Я вмію працювати. Я люблю працювати. Мені просто потрібна робота! Будь-яка. Просто робота…

Майор стояв, обпершись об підвіконня, склавши рукою перед собою й схиливши голову вліво. На його очах лежала втома військової бюрократії, якій він присвячував дні свого життя. Він не розгледів у цьому інвалідові нічого нового, жодного блиску, який би міг розпалити іскру його ненаписаної книги. Майор чув такі історії не раз, і буде слухати їх ще десятками та сотнями. Війна, поранення, каліцтво, допомога й байдужість після – для майора це була стара, звична мелодія, в якій він не міг прогледіти зерна. Майор потребував чогось зовсім іншого, а чого, й сам не знав, але не полишав пошуків, домовившись із собою, що коли те щось прийде, він одразу це зрозуміє.

Йому запропонували стати волонтером. Він відмовився. Тоді його насильно відвезли до Центру реабілітації воїнів АТО. Гопко втік звідти і знову попрямував до Міністерства.

Чотири рази його відвозили, і чотири рази він тікав. Коли зробив це востаннє, вирішив не йти до міністерства, а знову повертатися до того, за що був не раз уже битий.

З посвідченням «Учасника бойових дій», без ноги та з відкритою раною замість душі, він зустрівся з «референтом» Риболова, і той дозволив йому жебракувати без данини.

– Якщо хтось буде ображати, звертайся! Допоможемо, – сказав йому «референт», подумки прославляючи себе за те, що виконав останнє бажання свого шефа.

Гопко став частиною вулиць Києва. Кияни, що день у день їхали у своїх справах вулицями Саксаганського, Хрещатиком, Солом’янською площею, почали впізнавати цього безногого чоловіка у камуфляжі. Його обличчя ніколи не виражало емоцій, зосереджуючись виключно на світлофорах та своїй банці, куди час від часу падали гроші.

І мало хто з автомобілістів вірив у правдивість його каліцтва, у те, що його нога залишилася там, на війні, а не була відтята внаслідок побутової травми, пияцтва або ж банальної бійки, яких досхочу у місті багатств і невлаштованих, пропащих людей.

* * *

– Чому ви піклуєтесь мною, пане Лиходію? Я ж не вчора народився. Дещо бачив у цьому житті.

Вони йшли парком, від Михайлівського собору до Володимирської гірки. Був березень, а земля ще дихала холодом. Зима не мала жодного бажання поступатися далекій весні, що так омріяно тішила людські сподівання.

Мирон відповів не одразу. Він чекав на це питання з того самого моменту, коли Гопко остаточно усвідомив, що новий знайомий платить за його помешкання, купує йому одяг та їжу, дає книги, музикальні диски та фільми, придбав нового інвалідного візка і вже почав дізнаватися про протез, веде з ним відверті розмови про війну, намагається стати його другом чи хоча б приятелем.

– Я буду чесним з вами, Миколо Федоровичу, – сказав Мирон, якого Гопко знав виключно як Лиходія.

– Так уже й чесним? То, може, почнімо від самого початку? – Гопко зупинився, підвів голову до Мирона й підморгнув йому своїм кмітливим оком. – Як вас звати, добродію? По-справжньому, а не по-лиходійськи?

– Так і звати: Дмитро Павлович Лиходій. Не ви перший сумніваєтесь у справжності мого прізвища. Але воно саме таке, як я вам це сказав. Іншого не маю, – голос Мирона не здригнувся, і жоден м’яз на його обличчі не збрехав, коли він обманював Гопка.

– Годі вам уже! – розізлився той.

– Даремно ти так, Миколо Федоровичу! – Мирон вирішив, що саме час перейти на «ти».

– Чому ж? – запитав Гопко і додав: – Ми вже на «ти»?

– Маєш щось проти?

– Я на ти тільки з тими, хто каже мені своє справжнє ім’я.

«А ти міцний горішок. Але це нічого! Це навіть дуже добре», – подумав Мирон.

– Нема сенсу брехати тобі, Миколо Федоровичу. Не хочеш вірити, не вір. Твоя справа.

Гопко зупинився і схопив Мирона за руку. Він стиснув її, і полковник відчув, що в тому тілі живе ще сила, здатна як народжувати, так і руйнувати.

– Зрозумій мене правильно, Дмитро, – казав Гопко. – Після війни я остаточно усвідомив, що загалом люди – непотріб. Бездушна маса, якій нема діла ані до тебе, ані до твоїх проблем. Мене часто обманювали й підставляли, аби я знову вірив у те, що кажуть мені незнайомці.

– Ти давно не мав жінки? – раптом запитав Мирон.

– До чого тут це? – його хватка ослабла, і рука повернулася назад на інвалідний візок.

– Давно? – наче й не чув його питання Мирон.

Гопко мовчав. Він пригадував той останній раз, і в його тілі оживало забуте почуття чоловічої жаги.

Медсестра Антоніна… Тоня… Госпіталь… Він уже без ноги… На межі самогубства… У стані дикого відчаю… Після війни, яка назавжди врізалася в нього своєю жорстокою несправедливістю… Без сім’ї… Без сподівань та надій…

І тут вона! Тоня.

Їй було