Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– Покажи мені його, – сказав один з босів, який теж був на війні.
Їхнє БМВ зупинилося на вулиці Богдана Хмельницького. Гопко сидів у своєму візку на перетині Хмельницького та Володимирської.
– Ось він, – махнув бандит рукою в сторону Гопка. – Зараз я його провчу.
Короткий, сильний удар у печінку змусив його хрипіти й корчитися від болю.
– Затули свого брудного рота! – сказав йому бос, який вже біг до Гопка, викрикуючи на ходу: – Миколо Федоровичу! Рідний мій! Домовий!
Почувши своє батальйонне псевдо, Гопко здригнувся. З війни його ніхто не називав Домовим. Прищуленими очима він почав шукати того, хто його кликав. Він оглядався, аж поки не побачив фігуру, що бігла на нього. І тут він його впізнав.
– Риболов. Саня! Це ти? – Микола Федорович не вірив своїм очам.
– Я, – посміхався Олександр Рибренко на прізвисько Риболов, командир батальйонної розвідки того ж самого славетного батальйону ***, де Гопко був заступником комбата.
– Ти, – посміхався йому Гопко і почав плакати.
– Не треба, Федоровичу. Не треба! Тепер все буде добре. Тепер я знайшов тебе, – заспокоював його Риболов.
– Вибач, Саня. Нині я багато плачу. Таке ось суче моє життя.
– Не кажи дурниць! Не може бути сучим життя у того, хто виніс з поля бою стільки хлопців. Не може!
– Може, Сашка. Ще й як може. Чи думав я колись, що буду ось так… – запнувся він, і сльози знову котилися додолу.
Вони стояли на перехресті двох центральних вулиць, а з неба падав сніг. Повзли й сигналили машини, але вони не зважали на те, бо тільки їм двом було зрозуміти усю гіркоту тих сліз ветерана АТО.
– Ходімо, – сказав Риболов. – Нам є про що говорити.
Він махнув рукою своєму прихвосневі, і той матеріалізувався біля них.
– Підганяй машину, – не дивлячись на нього скомандував Риболов, і той побіг до їхнього авта.
Вони сиділи в затишному ресторані та пили горілку. Від щоденного голоду Гопка швидко «повело», і Риболов наказав везти їх до нього додому.
– Але ж там… – прихвостень вирішив нагадати, що там у Олександра молода, вродлива й доволі вередлива дружина.
– Ти щось не зрозумів, хлопче? Ось цей придурок, як ви мені казали, цей одноногий каліка, як ви його обзивали, мій бойовий товариш, заступник командира батальйону ***. В Пісках він ніс мене пораненого на своїх руках під шквальною артилерією ворога. Ніхто тоді не пішов за нами, що залишались помирати на мерзлій землі донецького краю. Ніхто! А він пішов. Один. Сам. І виніс мене. А потім ще шістьох наших побратимів. Тому стули свого рота і хвойда моя стулить, бо якщо буде щось там балакати, я швидко й справедливо вирішу питання з її новою пропискою. Так само як і з твоєю. Набирай її та поясни всю ситуацію. Ти ж мій референт.
– Хто?
– Дід в пальто. Роби, що кажу! – гаркнув на нього Риболов.
Він узяв сплячого Гопка під руку і пересадив зі стільця у його інвалідне крісло.
– Нічого, Федоровичу. То все дурня! Ти отримаєш те, що заслужив по праву. Даю тобі слово!
Поволі Гопко почав оживати, відчувати, насолоджуватися й дихати на повні груди. У березні Риболов отримав протез зі США, що замовив через тиждень після зустрічі з Миколою Федоровичем. Гопко вчився ходити і за місяць уже встиг забути про інвалідне крісло й жебракування. Він жив у окремій двокімнатній квартирі на Солом’янці, одягався у чисте і нове, їв справжню їжу, а не китайську хімію. Він знов угледів у собі людину.
Щотижня, у неділю, Гопко йшов до Володимирського собору і довго стояв перед іконами, дякуючи Богу та благаючи здоров’я для Риболова й спокою для усіх його загиблих побратимів. Він роздавав милостиню жебракам, але тільки тим, хто справді на це заслуговував.
– Жебрацтво така ж професія, як і всі інші. І тільки одиниці займаються нею непрофесійно, а виключно у стані відчаю. Вони соромляться і себе, і свого зайняття. Саме таким і варто подавати, – розповідав пізніше Мирону Гопко.
Микола Федорович знав, що Риболов займається чимось не зовсім законним, але до часу не ставив зайвих питань у надії, що той першим розпочне розмову. Так і сталося.
Вони сиділи за столом у квартирі Гопка, й Риболов був п’яним. Його сп’яніння не було агресивним. Ні. Воно стирчало з самої душі, яка навіки стала відкритою раною, що вже ніколи не загоїться, а кровитиме й нагадуватиме про ту війну, якої не було б, якби українці обирали собі гідних правителів.
– І я став бандитом. Розумієш, Федоровичу, бандитом! Не кращим, аніж усі ті, проти кого ми з тобою воювали, – казав Риболов і наливав собі нову чарку.
Гопко не заважав йому, не засуджував, а тільки слухав сповідь цього розвідника й відчайдуха, котрий готовий був іти на смерть за своїх та свою країну.
– Спершу, коли я повернувся, то активно включився у волонтерську та активістську діяльність. Ми згрупувалися з хлопцями, допомагали переправляти вантажі, звільняти наших з полону, підказували новеньким, що і як у тому пеклі. А далі почалося життя в бюрократії. Я зрозумів, що Майдан нічого не змінив. Абсолютно! Коли я почав оформляти собі земельну ділянку, як учасник АТО, виявилося, що я на таку не тільки не заслуговую, але й мене взагалі не було на тій війні. Доброволець не зовсім воїн, бо його дані не лежать під пилом міністерських архівів. Так мені і сказали. Крім того, мої потуги збіглися в часі з тією справою про мародерство. Ти маєш її пам’ятати.
Звісно, Гопко пам’ятав ту справу. Не так давно вона трапилася, аби її забути.
Мародерство та війна – як ті нерозлучні подруги, що немислимі одна без іншої. Якщо про війну усі говорять відкрито, то про мародерство намагаються мовчати, ховати його за вибухами та похоронками на солдат, подвигами і жертовністю тих, хто проливає кров.
Випадок з їхнім батальйоном не був одинокий
