Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Микола Федорович сидів у своєму інвалідному візку й читав книгу. То був італієць Курціо Малаперте, а книжка мала назву «Техніка державного перевороту». Мирон постійно приносив йому подібні книги, які наповнювали свідомість Гопка потрібними полковнику ідеями. Пролунав дзвінок у двері, і він поклав книгу на стіл, а сам направився до домофону. Він знав, що то його товариш Лиходій, який завжди дзвонив у двері, хоча й мав власні ключі.

– Я поважаю твій особистий простір, – сказав якось Мирон Гопку і з того часу сповіщав про свій прихід.

Двері відчинилися, і Гопко завмер. За широкою спиною Лиходія стояла вона – його остання радість, жадана ілюзія, неповторна та єдина Антоніна.

Гопко мовчав і не запрошував їх увійти, бо в горлі застрягло щось неймовірне, що зветься почуттям, коханням, жагою. А вона зніяковіла й опустила свої красиві очі.

– Може, дозволиш нам увійти? – спитався Мирон і, не чекаючи на відповідь, увійшов до квартири.

Тоня слідувала за ним.

– Привіт, Миколо, – сказала вона і впала йому на шию.

«А ти ще та артистка», – подумав полковник, зачиняючи двері.

Так Мирон подарував Гопку радість, яку дуже скоро забере в нього, бо кожна радість цього ветерана АТО – то необхідна порція, що поглиблюватиме ненависть і підштовхуватиме його до такого єдиного і необхідного полковнику рішення.

* * *

Взимку Гопка спіткала чергова трагедія. Тоня пішла від нього, нагородивши свого коханого трипером і боргами. Федорович почав пити, свідомо руйнуючи себе й опускаючись на саме дно людської градації. Мирон увесь час був поруч, спостерігаючи за ним. Він не втручався перших десять днів, а потім привів лікаря.

– Все, Федоровичу! Годі! Ти маєш жити, – сказав йому Мирон.

– Не бачу в цьому жодного сенсу, – задиркуватим, п’яним голосом відповів Гопко.

– Я бачу, – сказав Мирон й велів лікарю робити свою справу.

Гопка виводили з запою, паралельно лікуючи трипер, що був посилений впливом алкоголю на організм.

Мирон же продовжував свою нелегку роботу.

– Не думав я, Федоровичу, що вона виявиться такою хвойдою. Ой, як не думав. Помилився я в ній. Та ще сучка!

– Не треба, Дмитро! – стогнав Гопко. – Не зараз.

– Хочеш я знайду її і покараю?

– Що це змінить?

– Тобі стане легше.

Гопко закашлявся й харкнув прямо на підлогу.

– Ніколи вже мені не стане легше! Тільки по смерті. По моїй клятій смерті, що все ходить поруч, крутиться біля мене, нишпорить, але ніяк не наважиться крикнути своє останнє слово.

Полковник внутрішньо посміхнувся, залишаючись спокійним ззовні. Вперше він почув від Гопка таке потрібно йому слово. Смерть. Лишень вона принесе полегшення цьому воїну своєї невдячної країни.

– Рано ще тобі помирати, – сказав на те Мирон.

– А жити вже пізно, – відповів йому Гопко.

– Не ховай себе раніше призначеного часу. В гості до Бога не трапляється запізнень.

– До Бога? Ні, друже. Такі як ми з тобою, можемо розраховувати виключно на пекло.

– Не нам це вирішувати.

– Звісно, що не нам. Ми можемо просто констатувати цей сумний факт.

Мирон дивився на Гопка. Полковник не міг пояснити й самому собі, чому так болить у грудях, а мозок жадає крику, аби натякнути цьому воїну АТО, аби він втікав, ховався і вже більше ніколи не потрапляв на очі Лиходію, якого насправді звали Мироном.

– Знаєш, я втратив віру в себе. Коли я побирався вулицями міста, вона ще жевріла в мені. Навіть у найскладніші хвилини того періоду. А зараз… не знаю, Дмитре. Мені просто не хочеться жити.

– Годі ці балачки! – гримнув на нього Мирон.

– Не кричи, а краще вислухай мене. Уважно й без емоцій.

Гопко сів на ліжку і опустив на підлогу свою єдину ногу.

– В житті кожної людини настає момент, коли вона питає себе: навіщо це все? В чому сенс подальшого існування, коли немає ані майбутнього, ні кохання, ні щастя? Прокидатися без мети, їсти без апетиту, блукати містом без покликання…все це набридає. І ти починаєш розуміти, що краще померти, ніж ось так жити. Тим паче, коли та, яку ти кохав, кохав по-справжньому, виявляється хвойдою й сукою… І як вона тільки могла! Знаєш, Дмитре, скільки живу, скільки це кляте життя вже карало мене, але я все одно продовжував вірити в краще в людях. Думав, що не все в нашому житті сволота. Вірив, що десь поруч ходять порядні, чесні, добрі. А виявилося, що я просто дурень. Старий, одноногий дурень, який так і не зрозумів сенсу та законів цього жорстокого світу.

Давно я читав, що після революції йде диктатура. Напевно, саме так буде і з Україною. Колись на зміну диктатурі корупції прийде диктатура закону та авторитарного лідера. Справжнього диктатора. Але я цього вже не побачу. Я втомився нудьгувати по життю. Я не бачу більше сенсу та причин, аби й надалі продовжувати своє існування. Мене зрадили усі. Усі, кого я любив і кому вірив.

– Я тебе не зраджував, – зауважив Мирон-Лиходій.

– Ти зрозумів, про що я. Не про тебе, – зітхнув Гопко й закурив сигарету. – Сьогодні я прийняв для себе важливе рішення. Я помру рівно через рік, якщо Бог не забере мене раніше. Але перед тим, як я помру, в мене буде ще цілий довгий рік, коли я зможу довести світові, що недарма жив на землі.

– Про що ти? – Мирон «спеціально» не розумів Гопка.

– Про те, що я хочу помститися тим, хто вкрав мою долю.

– І що ти зробиш? Оголосиш усім казнокрадам та олігархам свою особисту вендету? Не глузуй хоча б з мене. Чи, може, переб’єш усіх? Включаючи й кремлівського тирана?

Після останньої фрази Мирона-Лиходія Гопко випрямився й застиг. Його очі блищали впевненістю, а погляд йшов крізь полковника.

«О, Боже, він готовий», – подумав Мирон і ледь не зірвався в емоціях щастя від першої перемоги.

– Якби я знав, що матиму змогу помститися хоча б одному з тих покидьків, я ще трохи пожив би, – сказав він і подивився на Мирона. – Як тебе звати, друже? Тільки скажи мені правду – і я буду твій. Чи ти думаєш, я не зрозумів, навіщо ти зі мною панькаєшся, наче з