Овернський клірик - Андрій Валентинов

Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:

— Отче Гільйоме! Сюди!

Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.

Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.

— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.

— Хто це, дочко моя?

— Ні… Не знаю… Не питайте!

Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.

Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.

Клапті тканини, довге рудувате волосся.

Жінка.

— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!

Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.

— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…

— Жанна де Гарр.

Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.

Ансельм знову взявся розглядати нішу.

Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.

— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.

— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.

— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!

— Брате Ансельме! — П’єр злякано відсунувся. — Гріх це!

— Зараз покладемо на місце! — відмахнувся той. — Дивіться, отче Гільйоме!

Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…

— Я запам’ятав. Покладіть.

Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.

— Отже… — почав я.

— Отже, — підхопив італієць, — Жанна де Гарр — справжня — мертва. Напевно, було так — перед весіллям вона втекла до замку, і там…

— З нею щось сталося, — перебив я.

— Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?

— А щоб її в замку не шукати, — раптом заявив П’єр.

— Точно! — італієць клацнув пальцями. — Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!

Я кивнув — усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.

— А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? — тихо запитала дівчина.

Ми перезирнулися.

— Ну… Якщо дотримуватися логіки, — трохи поблажливо почав італієць, — це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому — й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає — чому?

Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:

— А от чому! Самозванка повернулася до села — точніше прийшла — із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.

— І все ж таки, — тихо, але вперто повторила Анжела. — Це може бути й не вона.

— Теоретично, — погодився я. — Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз — ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…

— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.

— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.

— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву.