Овернський клірик - Андрій Валентинов
Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.
Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.
— В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!
Нічого не змінилося — темний силует залишився на місці. Я вже бачив — це не демон.
Людина — або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.
…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною — дзеркало. Але, звичайно, це не так.
Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!
Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець — не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.
Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, — на проклятого Імадеддіна — такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся — навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…
Ще крок, ще — і ми вже стояли віч-на-віч.
Тепер зрозуміло — переді мною не людина, не перевертень — примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…
Так, я вже бачив його. Уві сні — коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого — того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.
Я згадав. Нарешті згадав!
Звичайно, він приходив до мене уві сні.
Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі — у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.
Обличчя — моє обличчя.
Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж — молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму — згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…
— Хто ти?
Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я — інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.
— Отче Гільйоме!
Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.
— Що там було? Ви з кимось розмовляли?
— Так. Ходімо, брате Ансельме!
— Що там у вас бути? — гукнув П’єр. — Мені йти до туди?
Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.
— Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!
— Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!
— Я — ні, — всміхнувся він. — Зате ви побачите!
Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.
Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.
Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.
Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.
Назустріч Ансельмові йшов мрець!
Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.
Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.
Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?
Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.
— Повертайся, сину мій!
І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».
— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!
— Я трохи злякався. Особливо спочатку…
