Овернський клірик - Андрій Валентинов

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:

— Вода! Вина їм шкода, чи що?

— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.

— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

— Отже?

— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

— Анжело? — я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

— Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?

— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.

— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

— Ну… хтось вирішив викрити обман і…

— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.

Ансельм скривився, але відповісти не було чого.

— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?

Дівчина задумалася:

— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.

— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.

— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.

— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.

— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…

— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!

— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.

— Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! — Анжела встала, її обличчя зблідло. — Ви навіть не уявляєте!

— Чому не уявляємо, дочко моя? — італієць хитро всміхнувся. — Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…

— Брате Ансельме! — вигукнув я, але було пізно.

Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.

— Ви… Ви бачили?

— Ха! — італійця понесло. — Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?

— Тварюки? — дівчина похитала головою. — А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші — не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…

— Ого! — Ансельм застережливо підняв пальця. — Дочко моя, обережніше!

— Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?

— Ну-у-у… — хлопець розгублено подивився на мене. — Ми — ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

— Мир вам, — нарешті, зітхнув я. — Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся — й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше — набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго — не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної — і, безсумнівно, грішної — зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми