Овернський клірик - Андрій Валентинов
«Погане місце» брата Петра спочатку не здалося таким уже й поганим. Десь за годину дорога вивела нас у невеличку долину, по дну якої біг вузький струмочок. Тут дорога закінчувалася й починалася стежка, де насилу могла пройти одна людина.
— Сюди, — кивнув П’єр, — тільки краще не ходити.
— Гаразд, — я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. — Що там?
— Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…
— Брате Петре! — обурився я. — Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.
…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».
П’єр сполотнів — жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:
— Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!
— Продовжуй, брате мій, — задоволено кивнув я.
— Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…
— І не ходитимуть, — не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.
— Чудово, брате мій, — констатував я. — Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?
Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:
— Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.
— І які вони — примари? — поцікавився Ансельм. — Білі, кістками гримлять?
— Темні. Майже чорні.
Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.
— Гаразд. Подивимося.
IV
Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки — багато рук — зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила — хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.
— Я, здається, таке бачив, — зауважив Ансельм. — У Калабрії. Але там вхід був невеличким.
— Так, щось знайоме, — погодився я. — У Калабрії, щоправда, не бував, та от у Сирії й у горах Лівану… Печерні храми! Їх будували ще за римлян. Але вони, звісно, менші.
— Не схоже, щоби тут славили Христа, — італієць похитав головою, вказавши на вхід. — Хай хоч що тут раніше було, але присягаюся — це не хрест… Брате Петре, то це тут демони бешкетували?
— Демони тут були, — нормандець скосив на мене око й зітхнув. — Демони тут шуміли. Демони тягали камені.
— Точно! — Ансельм гмикнув. — Отче Гільйоме, я, здається, зрозумів!
Він віддав дорожню торбу набурмошеному П’єру й швидко підбіг до входу. Зазирнувши туди, помахав рукою:
— Сюди! Дивіться!
Ми підійшли ближче. Я помітив — Анжелі недобре. Зрозуміло, вона вже бувала тут. І, можливо, не тільки зовні.
— Вони завалювали вхід! Отче Гільйоме, схоже, тутешня погань здогадувалася, що ми збираємося до неї в гості.
Хлопець, здається, не помилявся. Величезні камені загороджували прохід. Їх поклали недавно — зовсім недавно. Демонам довелося неабияк попрацювати. Зблизька вхід здавався величезним — щонайменше на три людські зрости заввишки. Ансельм поторкав нижні камені, перехрестився й почав обережно підніматися вгору.
— Ансельме, не треба! — крикнула Анжела, але італієць лише розсміявся й зник у тіні.
Ми мовчки чекали, прислухаючись до шурхотіння й легкого стукоту каменів. Нарешті Ансельм виринув назовні, й вигляд у нього був досить задоволений.
— Брате Петре! Довго ця нечисть тут орудувала?
— Ми біля багаття сидіти… сиділи. Ми шум чули… — обережно почав П’єр.
— Недовго, — втрутилася Анжела. — Ми почули шум, і отець Петро вирішив подивитися. Я його вмовляла…
— Ого! — вигукнув Ансельм. — Ти, брате Петре, герой!
Сперечатися не доводилось.
— Я молитву прочитав, — поважно промовив нормандець. — Я пам’ятаю… пам’ятав… як отець Гільйом демона хрестом гнати… гнав.
— І гнатиме! Так ось, отче Гільйоме, наш скромний демоноборець їх, схоже, злякав. Каміння накидано добряче, але пролізти можна.
Отут уже і я зацікавився. У демонських лігвиськах бувати ще не випадало, до того ж, нелюди не даремно намагалися закидати вхід.
— Не треба! — зненацька мовила Анжела. — Святі отці! Заради Господа! Не ходіть туди! Там смерть.
— Це яка? — італієць підморгнув П’єрові. — З косою? Дочко моя, цього замало, щоб зжерти трьох братів із Сен-Дені! Чи не так, отче Гільйоме?!
Я лише зітхнув — доблесному отцю Ансельму заледве вісімнадцять. Ще зовсім недавно він скакав на дерев’яному конику…
Італієць зістрибнув униз і взявся знімати пояс, після чого кивнув П'єрові. Статут Святого Бенедикта, який велить нам підперізуватися мотузкою, виявився дуже доречним. Знявши свого пояса, я підійшов до Анжели:
— Дочко моя! Розумніше тобі розповісти все зараз.
— Розумніше? —
