Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Кляйнерт закричав. Ньєман зник. Івана встала і побачила, що її наставник також підводиться між задніми та передніми сидіннями. Покрутивши головою, вона побачила байкерів, які тепер їхали з ними на рівні: полотняні капюшони, льотчицькі окуляри, чорні хустки. Вона знову подумала про якийсь «outlaw biker film»[43], але від їхнього вигляду, їхньої цілеспрямованості в неї чомусь кров холонула в жилах. Це був не спектакль. Кожна деталь видавалася правдивою й жорсткою та відсилала до найстрашніших періодів в історії.
Схоже, їм був кінець.
З одного боку, ситуація здавалася абсурдною — як це так, напасти на поліцейських? З другого, це відбувалося з ініціативи володаря. На цих землях панував лише один закон — закон Ґаєрсберґів. Троє фліків були зайдами, чужинцями, невірними. Й аварія сталася так швидко…
Тоді відбулося дещо неочікуване, точніше не відбулося: Чорні мисливці не намагалися нічого зробити. Вони просто їхали обабіч них, ніби ескорт, а джип збавляв швидкість.
Ньєман не ворушився, вагаючись, чи стріляти по байкерах-злочинцях, хай і бездіяльних. Івана тримала свій 9-міліметровий, тремтячи й відчуваючи струмені поту між пальців. Кляйнерт і далі розганявся, приклеївшись носом до вітрового скла. Урешті-решт троє фліків перезирнулися: що тут відбувається?
Перш ніж хтось із них устиг хоч щось сказати, байкери натисли на газ і обігнали їх. Водночас джип наздогнав їхню машину і знову вдарив. Кляйнерт піддався невдалому рефлексу, крутнув кермо і загальмував — чи навпаки. Авто занесло праворуч, тоді воно вирівнялося, але підскочило на всіх колесах, трусячись і скрегочучи.
— Досить цієї херні! — заволав Ньєман, поки німець відновлював керування машиною.
Івана, зіщулена на сидінні, повернулась до нього: флік із закривавленим носом різким рухом зарядив пістолет. Крізь вікно за його спиною вона побачила, як джип повертає праворуч на лісову дорогу, а тоді зникає в лісі, ніби комашка, яка просто пролітала мимо.
Вона знову покрутилась і зрозуміла, що байкери теж зникли. Кляйнерт сповільнився і нарешті зупинився. Двигун гикнув, ніби задихався, і вирубився сам. Німець дихав короткими ковтками, наче плакав. Нахилившись, він намагався наосліп намацати рацію. Ньєман віддихувався з присвистом. Зрештою, Івана, що хрипіла й стогнала, почувалася не краще за своїх колег. Вона не зводила очей із прямої дороги, оточеної соснами, звідки щомиті могло з’явитися будь-що.
До чого був цей напад?
Ще одне попередження?
Спосіб затримати їх?
Ці запитання ніби навічно зависли в повітрі.
Ніхто з них не встиг помітити, як джип знову вигулькнув на дорозі праворуч, гуркочучи, мов землетрус. Івана встигла лише помітити його радіаторну решітку, яка розрослася й затулила собою весь обрій аж до останнього удару.
Час розбився, секунди перетворилися на скельця. Ніхто не видав ні звуку, окрім шин, корпусу, двигуна. Машина зірвалася з місця і відлетіла, обертаючись у вихорі пилу й паленого асфальту. Івана вперлася у приладну дошку, але координати вже переплутались: пластикова консоль висіла в неї над головою, з підлоги сипався дощ зі скла, потилицю притисло до стелі салону. Вона не відчувала ні найменшого болю, ні взагалі будь-чого неприємного. Вона пливла. Земна гравітація зникла, будь-яка думка, будь-яке відчуття не належало до світу можливого. Вона наважилася подумати, що їй від зіткнення переламало хребет або що її мозок розбився об вікно спереду, ніби водяна бомба…
Тоді важкий автомобіль знов упав на дах.
Івана намагалася закричати, але горло стислося, вона задихалася, придушена власними нутрощами. Вона відригнула і видала хрип, до якого домішалася блювота з кров’ю.
Знову удар, цього разу не ззовні. Угрузати в землю — це одне, а от угрузати самому в себе — зовсім інше. Її кістки впиралися в м’язи, вгризаючись у них, ніби гаки в лавці м’ясника.
Івана пригадала слово: кульбіт. Вони зробили кульбіт! Це слово заспокоїло її. Воно стало її опорою. Вона знову опинилася догори дриґом у незв’язному потоці спогадів, образів, розмов, де йшлося про водіїв, які вижили в такому обертанні… Але машину досі крутило. Івана щулилася серед уламків пластику, скла, неба, втягуючи плечі: маленьке, непомітне та вразливе тіло, яке бажало, аби смерть забула про нього, крихке, ніби яєчна шкаралупа.
Останній струс був таким сильним, що Івані здалося, ніби біль пронизав усе її тіло і залишив лише руїну. Але свідомість досі не згасла. А ще працювали аналітичні здібності: тачка врізалася в стовбур сосни переднім правим краєм і зависла двома колесами в повітрі, двома на землі.
Цей перекошений світ їй уже був знайомий. Івана відчула, як до неї повертаються спогади про Хорватію. Вона відігнала їх і спробувала повернутися до Кляйнерта: ніяк. Її притискала до сидіння подушка безпеки. Утім, доклавши зусиль, Івана вивільнила з неї обличчя і побачила, що в Кляйнерта лице все розбите. Перемащене кров’ю, воно зникало в тканині, а очі були пошкоджені розбитими окулярами. Праву руку затисло в кермі під неприродним кутом.
Неможливо було зрозуміти, чи він іще живий.
Ззаду долинули якісь звуки. Голова послухалась, й Івана змогла повністю витягти її з-під подушки безпеки. Заднє сидіння підкинуло догори, а між спинкою та стелею застрягла запаска. Ньєман якраз підводився — найкраща новина за цей день.
Івана відчула довкола очей щось тепле. Вона поранила обличчя. Та міркувати про це було ніколи. За її сидіння, зовсім близько від неї, вже хапалася величезна рука Ньємана.
— Треба звідси вибиратись, — сказав він на диво спокійним голосом. — Зараз рвоне.
Тільки тоді Івана відчула запах — бензину, звісно, але й чогось такого майже невловимого, що нагадало їй ґніт бомби. Її одразу ж охопила паніка. Вона застрягла. Полотняна подушка не давала їй побачити дверцята, які в будь-якому разі заклинило. Ніяк не відчинити. У неї залишалася одна надія: Ньєман, який відчайдушно борсався ззаду, штовхаючи ліві дверцята, але їх, здавалося, притисло самою підлогою авто, адже тачка була нахилена на 45 градусів.
Тоді Івана почала молитися — не словами, не губами, навіть не подумки чи у пам’яті. Вона молилася всім тілом, диханням, клітинами. Усе її єство стало благанням, зверненим до небес.
Всевишній цієї миті повністю втілювався в її начальникові. У її янголі-охоронцеві. У її Рятівнику. Він мусив витягти їх звідти. Мусив, як завжди, бути її захисником…
І тут у салоні затанцювали перші вогники.
61
Тріск дверцят здався їй найрадіснішим звуком у світі — Ньєманові вдалося вибратися з клітки. Але салон уже заповнювався димом, й Івана почувалася відрізаною від здорового світу, ніби вогонь і залізо забирали в неї
