Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Вона здригнулася. Це Ньєман схопив її за передпліччя. Він просунув руку понад потилицею Кляйнерта, який, здавалося, був і справді в кепському стані, просто щоб дати їй знати, що допомога, тобто він сам, на підході.

Івана хотіла щось сказати, але все, що їй вдалося, — це закашлятись і ковтнути ще трохи диму. Вона вивчала це питання, читала статистику, переглядала цифри: тачки просто так не загораються. Але інколи — загораються. І цього «інколи» вистачало, аби вона тремтіла, мов теличка на бойні.

Де ж Ньєман?

Їй вдалося зазирнути в шпарину між подушками безпеки, і вона побачила зблизька лезо ножа. Івана подумала, що він збирається відрізати їй руку чи палець, аби витягти її з цієї розпеченої бляшанки.

Але ні, він просто продірявив подушку Кляйнерта, через що той, із закривавленим лицем, здригнувся, однак до тями не прийшов.

— Ньємане, — сказала вона хрипким голосом, — швидше.

Замість відповіді він проштрикнув і її подушку безпеки, так що Івана навіть не встигла відреагувати. Матерія хльоснула її по обличчю, але вона одразу ж відчула полегшення.

Флік уже витягав комісара з лещат, на які перетворилося його розбите кермо, потрощена приладна дошка та нахилене, мов лезо паперорізальної машини, сидіння. Ньєман вивільняв його помалу, тимчасом як вогонь стрімко просувався вздовж дверцят по правий бік.

Івана спостерігала за ним. Вона не могла поворухнутися, ніби сповите немовля, ніби рол із кишками, кров’ю й жахом. З її обличчя, повік, очей текло. Тепер вона починала усвідомлювати цілу купу гівняних відчуттів, що віщували щось жахливе. Нерухома ліва рука, яку пронизували хвилі гострого болю, голова, на якій ніби хтось кував залізо, нудота, від якої хотілося виблювати кишки.

Лише тоді крізь дим, який завойовував салон, Івана розгледіла, що вітрове скло сильно потріскалось. Паніка додала їй сил, вона відстібнулася й почала гамселити кулаками по залишках розбитого скла, яке легко піддалося.

Настав час проштовхнути себе крізь отвір і вибратися з цього сміттєспалювача в кольорах німецької поліції. Івана рефлекторно підібрала ствол, що валявся на підлозі, і взялася за діло. Кашляючи, відштовхуючись, деручись, вона нарешті опинилася на зім’ятому капоті. Флікиня перекотилася в бік Ньємана, якому вдалося витягти Кляйнерта з жаровні, що вже розігрівалася.

Нехай авто вибухає — їх там уже не буде.

Вони всі троє, ледве живі, опинилися між килимом із сухого листя та жагуче-блакитним небом.

Ньєман уже відтягував непритомного німця на дорогу, намагаючись якомога більше віддалитися від тачки. Івана взяла з нього приклад і пошкутильгала асфальтом до іншого берега лісу. Вона озирнулася через плече на машину, якій, схоже, перехотілося горіти чи вибухати. Автівка задовольнялася тим, що випускала клуби чорного диму, які, в певному сенсі, могли б зійти за найпереконливіший знак скорботи.

Флікиня подумала про поліцейських, які залишилися на Скляній віллі, — чи вони їхатимуть цією дорогою?

— Як він? — запитала вона.

— Дихає, а більше нічого не можу сказати.

Повіки німця були інкрустовані склом, а ліва надбрівна дуга — розбита, через що обличчя заливала кров. Грудина, мабуть, була потрощена, адже кермо добряче потовкло йому ребра. Що ж до лівої руки, вона досі вигиналася під кутом, на який боляче було дивитися.

Івана повернулася до узбіччя, досі похитуючись, і роззирнулась довкола. Джип, який у них в’їхав, змився асфальтованою дорогою. Байкери не поверталися. Кінець прочухана чи початок страти? Усе це моторошно відгонило «затишшям перед бурею».

А втім, будь-який страх покинув її. Ньєман із його впевненими рухами, міцнішою за шлакоблок головою та окулярами, що бозна-як не злетіли з його носа, обнадіював її.

Ця втіха поширилася на весь ліс, й Івані здалося, ніби в її жилах тече теплий і заспокійливий рослинний сік, щось багате, смолисте, золоте, пов’язане з хвоєю та землею. Внутрішня енергія, яка допоможе їй вижити.

— Що в мене на пиці? — запитала вона, повертаючись до Ньємана.

Флік підвівся й оглянув її лице — він сам мав кілька порізів на скронях, однак його шкіра відмовлялася кровоточити.

— Усе гаразд, пусте, ранка на лобі. Жити будеш.

Вона заплющила очі. Запахи сосни, скошеної трави, вологої землі змішалися й доклалися до її запаморочення. Їй здавалося, що з нею все гаразд, але тоді вона раптом відійшла й почала блювати з потужністю газонної поливалки.

Із кожним позивом вона думала, ніби в її черепній коробці щось от-от розколеться.

Нарешті залпи порідшали, а тоді припинилися. Івана впала на коліна, її голова трусилася в ритмі стакато.

— Івано?

Ньєман вимовив її ім’я глухим, ніби здушеним голосом.

— Клич на допомогу, — наказав він, вкладаючи Кляйнерта на ложе з моху й папороті.

Їй вдалося виловити в кишені мобільний. З очей скрапували сльози, схожі на великі краплини білого воску.

Івана набрала номер центрального відділку Фрайбурґа, але не добилася ані найменшого результату. Особливість земель Ґаєрсберґів: будь-який сигнал із неба глушили, аби голос лісу міг звучати потужно й гучно.

Відчувши, що хтось стоїть у неї за спиною, вона здригнулася й різко обернулась: перед нею був Ньєман.

— Мережі нема, — сказала вона, зводячись на ноги.

— Повернись туди, звідки ми приїхали, і поклич когось.

— Що? Та це ж мінімум десять кілометрів! Я ледве на ногах стою.

— Якщо йти в інший бік, до найближчого села двадцять кілометрів. Іди на схід. Якщо пощастить, за кілька кілометрів зловиш сигнал.

Івана оцінила ситуацію: Ньєман, лицем проти вітру, з уламками скла на плечах, із розбитим обличчям, Кляйнерт біля підніжжя сосни, набагато більше мертвий, ніж живий. І — на завершення — вона: тремтячі коліна, напружене дихання, залиті кров’ю очі.

— А ви?

— Я? Я їх затримаю.

У неї вихопився смішок:

— А чогось кращого не вигадали? Чогось оригінальнішого?

Він повернув її лицем до дороги. Копняка під зад не було, але значення все одно вийшло приблизно таке.

— Іди собі прямо. Якщо вітер не зміниться, у тебе є шанс.

— Вітер? Що ви таке кажете?

— Іди, кажу! Вони вже тут.

— Що?

— Ти не розумієш? Полювання почалося.

Нарешті Івана збагнула: їх заблокували тут, аби перетворити на здобич, як у старі добрі часи на Східному фронті. Вона радше уявляла гавкіт, тріск гілля, перегуки. Вона помилялася.

Починався пірш.

Не мовивши більше ні слова, вона побігла туди, де сходило сонце.

62

Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Тридцять років польової роботи не дали йому ані найменшого досвіду медицини чи хоча б першої допомоги. Він не мав