Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
— Ви натякаєте, що їх також убили?
— Повторюю своє запитання: цих членів вашої сім’ї також усиновили?
— Та… ні. Не думаю. Взагалі-то, я не знаю.
Івана добряче насідала на стариганя, але той, здавалося, був нечутливий до цього тиску.
Вона нахилилась і схопилася за підлокітник візка.
— А я, — загорлала вона йому в лице, — думаю, що ви, чорт забирай, водите нас за носа!
Франц не відсахнувся, навіть не здригнувся — жодного натяку на переляк. Або він занурився в скорботу (два племінники за тиждень — це багато), або ж і не таке бачив.
Івані не дали наполягти. Кляйнерт схопив її за комір і різко відтягнув від Франца. Їй перехопило подих, і вона зігнулася вдвічі, кашляючи й відпльовуючись. Шикарно. Німець штовхнув її в груди, змусивши сісти на диван. Його вираз обличчя не потребував жодних коментарів: «Тихо будь!»
— Перепрошую за свою французьку колегу, — сказав він улесливим тоном. — Розслідування напружене…
Франц увімкнув задній хід на своєму візку і від’їхав від каміна. На його блідому обличчі не було ані краплинки рум’янцю, наче його витесали з мармуру.
— Зараз ми підемо, — вів далі Кляйнерт по-рабськи послужливо. — Ми вже дуже вдячні, що ви прийняли нас за таких обставин і…
Івана скочила на ноги і стала перед паралітиком.
— Аж ніяк. Ми ще не завершили.
— Івано!
Кляйнерт ступив крок до неї, але слов’янка, не дивлячись на нього, виставила перед ним долоню. Повідомлення було прозоре: «Не рипайся!»
— Ви знайомі з Йоганном Брухом?
— Ніколи не чув цього імені.
— Він працює на «Шварцес Блут».
— У нас понад сто працівників.
— Ні, цей фонд платить лише жменьці людей, і всі вони — злочинці.
Старий сич, здавалося, знову затишно вмостився у кріслі. Викопне у своїй кам’яній оболонці.
— Цей чоловік порушив закон?
— Йоганн Брух вирощує реткенів, породу собак, заборонену в Європі.
— Ви працюєте в карному розшуку чи на WWF?
— Ви знали про це? — накинулась Івана, не реагуючи на провокацію.
Франц знову стенув плечима: таке враження, ніби йому заважали етикетки на комірці.
— Кажу вам, я не знайомий із цим чоловіком, — владним тоном відповів він. — Та й незаконне розведення собак — це ще не кінець світу. У кожному разі, я не розумію, до чого тут смерть Юрґена та Макса.
— Два дні тому на Лауру фон Ґаєрсберґ напав реткен.
Франц зволив підняти одну брову.
— Ви маєте на увазі пса в парку?
— Не вдавайте дурня.
Івана стояла навпроти нього, твердо впершись у підлогу обома ногами, руки в боки. Вона поводилася, як у будь-якому комісаріаті паризького передмістя. Досить дути на холодне.
— Я не знаю, про що ви говорите.
Він хотів був розвернути візок, аби попрямувати до дверей. Івана перегородила йому шлях. Кляйнерт не втручався: звичайно, його приголомшувало таке нахабство, але, врешті-решт, щось змушувало його припускати, що таким чином вона зможе дещо вивідати.
— Чим саме займається «Шварцес Блут»?
— Асоціація управляє флорою і фауною наших лісів та…
— Я питаю про реальні справи.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі мисливців-злочинців, які граються в байкерів на «нортонах». Я маю на увазі покидьків, які спустили псів на маленьку дівчинку.
Франц виснажено змахнув рукою.
— Ви мене втомлюєте…
— Ці чоловіки або захищають вас, або вам загрожують. Можливо, і так, і так. То що?
Не усвідомлюючи цього, Івана нахилилася до його рівня і кричала йому в лице. Однак агресія цієї жінки Франца, здавалося, зачіпала не більше за жар від каміна.
— Пустіть мене. Я більше не маю чого вам сказати, — кинув старий Франц, об’їжджаючи її.
Івана й пальцем не поворушила, щоб його наздогнати.
— А назва «Чорні мисливці», — крикнула вона в останній спробі, — вам про щось говорить?
Та Франц уже зник у темному коридорі.
Кляйнерт, який несподівано опинився поруч із нею, прошепотів їй на вухо:
— Усе, ходімо.
Івана не стала опиратися. Він говорив заспокійливим тоном санітара психлікарні.
57
— Дякую за допомогу. Дуже крута командна робота. Реально.
— Ти нічого не знаєш про Німеччину.
— Я знаю свою роботу!
Вони сховалися в машині Кляйнерта, але німець не рушав. У салоні плинув аромат випраного одягу і напахченої сандалом фланелі. Оце так флік.
Івана трохи запізно усвідомила, що вони перейшли на ти, — і її гнів одразу вгамувався.
— На каміні, — пояснив він, — стояв знімок трьох юнаків. Я впізнав Франца — тоді він іще ходив. Мабуть, двоє інших — це Фердинанд і Герберт.
— І що?
— Вони всі троє стояли в однаковій позі, тримаючи праву руку на стегні. Ось так.
Повернувшись на три чверті, Кляйнерт поклав ліву руку на праву.
— Придивившись, я помітив, що всі троє потай схрестили вказівні пальці.
— Це щось значить?
— Схрещені гранати. Символ Чорних мисливців.
— Ти маєш на увазі…
— Троє братів завжди вважали себе наступниками цього загону. Вони добилися звільнення браконьєрів, порушників, злочинців, але ватажками були вони самі. Вони сповідують жахливий культ зондербригад.
— Навіщо? Їм просто подобалося гратися в байкерів-нацистів на моциках?
— Є ж іще роль охоронців порядку.
— Із цим треба зав’язувати. VG — група компаній електронної інженерії. Їм не потрібні міцні хлопці, щоб захищати патенти і мікросхеми.
— Я згодний. Та й історія з єнішами трапилася всього раз. Якби були інші напади, ми б уже знайшли їхні сліди. Отже, в Чорних мисливців інше завдання.
— Знищувати прийомних дітей у сім’ї?
— Це ідея Ньємана, і я вважаю, що він помиляється. Навпаки, думаю, вони мають захищати Ґаєрсберґів від убивці, який з’являється регулярно впродовж століть.
— «Впродовж століть»? Ти сам себе чуєш?
— Я знаю, що все це не тримається купи, — сказав Кляйнерт сердитим тоном.
— Якщо їхня роль і справді така, то вони не надто в цьому успішні. Щоразу сини Ґаєрсберґів зникали.
Флік трохи ближче нахилився до Івани, ніби йому на думку спала якась нова ідея. Вона вловила його запах крізь солодкуватий душок від сидінь. Від нього ширився аромат трав і ладану. Вона подумала про