Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Тридцять метрів.

Досі стримуючи дихання, ніби стискаючи кулак, Ньєман обережно, дуже обережно заклав руки за спину. У праву взяв засунутий за пояс «Опінель». Лівою схопив сталеве лезо і витягнув його з дерев’яної рукоятки.

Двадцять метрів.

Піршер ішов далі, так само в сповільненому темпі. Ньєман же вростав у землю. Листя плюща лоскотало йому обличчя. На лиці витанцьовували мошки. Пальці правої руки, досі за спиною, стискали руків’я ножа.

Десять метрів.

У тіні кашкета проступало розмите обличчя. З губ постійно висовувався язик і змочував ніздрі. Неймовірно: саме так учинив би олень чи косуля, адже вологі ніздрі допомагають краще проаналізувати запахи. Невже мисливець справді вважав себе власником такого нюху?

П’ять метрів.

Чоловік досі не помітив Ньємана, який злився з листям, корою, комашками.

Три метри.

За один стрибок Ньєман опинився біля свого ворога. Лезо ніжно увійшло в тіло над грудиною, між двома ключицями, перерізаючи трахею. Така рана забезпечувала негайну смерть і позбавляла жертву будь-якої можливості закричати.

Наступної секунди Ньєман повернувся на свою позицію під дубом. Чоловік хотів торкнутися рани, але йому завадив ремінь рушниці, яку він тримав за спиною дулом угору. Заплутавшись, він упав на коліна з роззявленим ротом, опущеними руками і застиглим виразом нестями на обличчі.

Ліс навіть не здригнувся. Хіба що шелеснуло листя, злегка затрусилося гілля. Здавалося, ніби мисливець просто упав від якоїсь недуги.

Коли він повалився на килим із сухого листя, Ньєман якийсь час поспостерігав за ним виряченими очима, примушуючи себе дихати не надто гучно — кинувшись на мисливця, він нарешті вивільнив повітря з легень, і тепер дихав переривчасто, пришвидшено.

За кілька хвилин флік вийшов зі своєї засідки і наблизився до жертви — без сумніву, мертвої. Він роззирнувся. Ніхто до нього не біг, навколо не було жодних ознак присутності іншої людини.

Ставши на одне коліно, Ньєман якраз забирав у мерця гвинтівку, коли в потилицю йому вперлося крижане дуло.

— Рипнешся — тобі кінець.

Він миттю впізнав цей серйозний голос і подумав, що справді від самого початку так нічого й не зрозумів.

63

— Повернись.

Досі стоячи на колінах, Ньєман послухався і побачив класичного піршера: безформна, безколірна куртка, капелюх невідомого типу, потерті штани, заправлені в шкарпетки, і… жодного взуття.

Усе це могло б здатися кумедним, якби не було так трагічно.

Досі цілячись у нього з однієї руки, мисливець другою підняв капелюх і опустив комір, що доходив аж до очей. У відповідь Ньєман спромігся лише похитати головою, знову переконуючись, що він найтупіший флік на світі.

Перед ним стояла Лаура фон Ґаєрсберґ. Не його союзниця проти піршерів, як він гадав іще кілька хвилин тому, а головна піршерка. Та, що пустила його слідами смерть.

— Кинь зброю.

Ньєман заклав руку за спину і схопив «Ґлок». Тієї миті, коли він збирався покласти його перед собою на землю, Лаура вдарила його ногою в сонячне сплетіння. Флік упав навзнак зі збитим диханням. Він скрючився і почав хапати ротом повітря, ніби таранька, викинута з води.

Одним рухом Лаура підібрала пістолет, перевернула Ньємана долілиць і обмацувала, поки не знайшла «Опінель». Флік досі намагався вдихнути, йому здавалося, ніби все його життя зводиться до цього благенького присвисту, що виходить із його горла.

— Вставай.

Йому знадобилася добра хвилина, аби послухатись. Спочатку одне коліно, потім друге. Одна стопа на землі, зусилля, а тоді нарешті почесне прямоходіння на двох ногах.

Він поглянув на графиню, на її розкішну чорну рушницю, ніби вилиту з одного шматка металу, і на цю цілеспрямованість у її блискучих очах, яка віщувала лише смерть — його смерть.

Лаура фон Ґаєрсберґ була не простим мисливцем, вона була найвищим утіленням нищівної сили, квінтесенцією вбивчого інстинкту.

— Це ти всім цим керуєш? — поставив він досить-таки тупе запитання.

Вона не зволила відповісти. Марно дерти горло задля очевидних речей.

— Чому ви вбиваєте дітей, яких усиновляєте? — спробував він іще раз.

Цього разу Лаура зняла капелюх і вивільнила свою чорну гриву.

— Бо ми всиновляємо їх для того, щоб убити.

Це речення просочилося в Ньєманів мозок.

Ґаєрсберґи влаштовували полювання на людей просто всередині родини, упродовж поколінь.

— Полювання з підкраданням, Ньємане. Це і є вся істина.

— Поясни.

Вона повернулася до нього боком, ніби щоб краще в нього прицілитися. Утім, Ньєман не думав, що вона промаже з двох метрів.

— Роль мисливця — годувати, вирощувати, плекати свою жертву, аби вона була якомога сильнішою, — заговорила вона нейтральним тоном. — Це ми і робимо з прийомними дітьми вже впродовж століть.

Ньєману здавалося, що він спить, чи марить, чи в нього кошмар. У голові паморочилося від гудіння комах. Ось як воно ведеться в Чорноліссі…

— Прийомна дитина — це наша здобич. Клан годує її, виховує, оплачує найкраще навчання, вчить її полювати, аби перетворити на найнебезпечнішого супротивника.

— І все це для того, аби справжній спадкоємець позмагався з ним у лісі?

— Саме так.

— Але… навіщо?

Лаура розчаровано зітхнула — завжди ця посередність простолюду, банальність маленьких людей…

— На сьогодні наша промислова група процвітає, але наші цінності не змінилися. Єдиний виклик аристократа — це кров. Якщо Ґаєрсберґ нездатний зійтися в лісі сам-на-сам зі своїм найнебезпечнішим ворогом, то він не гідний керувати нашою імперією.

— Це божевілля.

— Це Німеччина. Одна з тих традицій, які ми любимо. Славетна, автентична, жорстока. Не обманюйся щодо нашої країни, Ньємане, тут завжди діяв «закон найсильнішого».

До Ньємана поверталася незворушність, але точно не слина. У горлі дерло, ніби це був укритий пилюкою схил.

— Ти вбивця.

— У Юрґена були всі шанси. Понад тридцять років ми давали йому зброю, ту, якою завжди наділяли Ґаєрсберґів. До того ж він вважав, що є одним із нас.

— Його виховали, не сказавши правди? Він не знав, що його принесуть у жертву?

— Його не принесли в жертву, Ньємане. Він отримав неоціненний шанс. Покинуте дитя отримало доступ до найкращої освіти, до найбільших багатств. І він міг би успадкувати все це, якби переміг мене.

Юрґен зносив жорстокість батька, чіплявся за свій статус, за свої книжки, за свої успіхи. Юрґен намагався завжди бути на висоті, справжнім Ґаєрсберґом. Але він помилявся: він ніколи не був чимось більшим за мішень у тирі, кролика з розплідника, випущеного в ліс уранці перед полюванням.

— У цьому велич нашої родини, — вела