Ганнібал - Томас Харріс

У світі «боїнга-747» голова доктора Лектера лежить на спинці сидіння, очі заплющені. Голова злегка хитається, коли літак пірнає в повітряні ями.

З краю його ряду немовля покінчило з пляшечкою, але ще не заснуло. Личко дитини червоніє. Мамка відчуває, як маленьке тіло під ковдрою напружується, потім розслабляється. Вона не має жодного сумніву в тому, що відбулося. Немає потреби лізти пальцем у підгузок. З переднього ряду чути чийсь голос: «Го-о-осподи».

До затхлого, мов у спортивній залі, смороду в салоні літака додається ще один запах. Маленький хлопчик, що сидить біля доктора Лектера, звик до пахощів немовляти й продовжує їсти ланч від «Фошона».

Під палацом пам’яті прочиняються дверцята льохів, підземелля розчахують роти, випускаючи мертвецький сморід…

Небагатьом тваринам вдалося пережити артилерійський та кулеметний вогонь у бою, який забрав життя батьків Ганнібала Лектера й пошрамував та випалив дерева великого лісу біля їхнього родинного маєтку.

Строката зграя дезертирів, які оселилися в глухій мисливській халупі, харчувалися тим, що потрапляло їм до рук. Якось вони знайшли хирляве оленятко, недолуге, зі стрілою в боці, яке примудрялося вишукувати корм під снігом і так виживати. Вони відвели тварину в табір живцем, аби не нести тушку на собі.

Шестирічний Ганнібал Лектер дивився крізь щілину в стіні сараю, як вони вели оленя у двір, як тягли та викручували йому голову мотузкою, що обв’язали навколо шиї. Їм не хотілося стріляти, тож вони спромоглися збити тварину з тоненьких ніжок і перерубати їй горло сокирою, лаючись один з одним різними мовами, розбираючись, хто має принести посудину, поки вся кров не витекла дарма на землю.

На маленькому оленяті було небагато м’яса, і днів за два, може, за три дезертири в довгих плащах рушили з вартівні через кучугури до сараю. Їхнє смердюче дихання парувало на холоді, поки вони відмикали сарай, а потім знов узялися вибирати між дітей, які тулилися одне до одного в соломі. Жодна дитина не встигла замерзнути, тож вони постановили брати живу.

Вони обмацали стегна, плечі й груди Ганнібала Лектера, обрали замість нього сестричку Мішу й повели її геть. Погратися, як вони сказали. Жодна дитина, яку вони забирали гратися, не повернулася.

Ганнібал тримався за Мішу щосили, тримався залізною хваткою, доки вони не стукнули його важкими дверима сараю, зламали плечову кістку, і він знепритомнів.

Вони повели її геть через кучугури, на яких і досі виднілися криваві плями після оленяти.

Він молився, з усіх сил молився, щоб побачити Мішу знов, і ця молитва заполонила розум шестирічної дитини, проте не змогла заглушити звуку від удару сокири. Молитва побачити її знову не лишилася цілком без відповіді — Ганнібал угледів-таки кілька молочних зубів сестрички в смердючому відхіднику, яким користувалися його викрадачі, що стояв між хижкою, де вони спали, і сараєм, де вони тримали полонених дітей, які становили їхній раціон у 1944 році, коли Східний фронт було розбито.

Після такої часткової відповіді на молитву Ганнібала Лектера мало цікавили міркування на тему Бога, крім визнання, що його власні скромні злодіяння бліднуть порівняно з хижацькими звичками Господа, чия іронія неперевершена, а безпричинна злість не має меж.

Літак мчить у небі, голова доктора Лектера злегка хитається на підголівнику, він застиг між останнім поглядом, що кинув на Мішу, яку вели закривавленим снігом, і звуком сокири. Він застряг між ними й не витримує. У світ літака зі спітнілого обличчя проривається короткий крик, високий, гучний, пронизливий.

Пасажири з переднього ряду озираються, дехто щойно прокинувся від сну. Кілька пасажирів із переднього ряду гарчать:

— Господи Ісусе, малий, що з тобою таке? Боже!

Доктор Лектер розплющує очі, дивиться поперед себе, відчуває, як його торкається чиясь рука. Це рука маленького хлопчика.

— Кошмар наснився, еге ж?

Хлопчик не боїться, йому байдуже до скарг пасажирів із передніх рядів.

— Так.

— Мені теж сняться кошмари, часто. Я з вас не кепкую.

Доктор Лектер зробив кілька вдихів, голова втиснулась у спинку сидіння. Потім до нього повернулося самовладання, немов униз від лінії волосся прокотився спокій і затулив його обличчя. Доктор Лектер нахилився до хлопчика й сказав змовницьким голосом:

— Знаєш, а ти правильно робиш, що не їси ці помиї. Ніколи їх не їж.

У літаках більше не подають поштові набори. Доктор Лектер, уже цілком себе опанувавши, дістав із нагрудної кишені кілька поштових аркушів, які забрав із собою з готелю, та взявся за листа до Кларіс Старлінг. Спершу він намалював її обличчя. Тепер цей начерк зберігається в колекції Чиказького університету і з ним можуть ознайомитися дослідники. На цьому малюнку Старлінг схожа на дитину, а її волосся, як у Міші, прилипло до щоки через сльози…

Ми дивимося на літак крізь пару нашого дихання — сяйна, блискуча цятка в чистому нічному небі. Бачимо, як він проходить повз Полярну зірку, повз точку невороття, приречений на спуск широкою дугою назустріч завтрашньому дню Нового Світу.

Розділ 49

Стоси документів, папок і дискет у кабінеті Старлінг досягли критичної маси. Її прохання збільшити територію лишилося без відповіді. Годі. З нерозсудливістю приреченої вона привласнила простору кімнату в підвалі Куантіко. Ця кімната мала б стати приватною фотолабораторією Поведінкової психології, щойно Конгрес виділить на неї гроші.

Вікон там не було, проте було багато поличок, і, оскільки приміщення обладнувалося під фотолабораторію, замість дверей там повісили подвійні світлоізоляційні штори.

Якийсь анонімний сусіда в офісі роздрукував вивіску, на якій готичним шрифтом було написано «ГАННІБАЛІВ ДІМ», і почепив її шпильками на зашторений вхід. З остраху втратити цю кімнату Старлінг перевісила вивіску всередину.

Практично відразу вона знайшла скарб із корисних особистих речей у Коледжі Колумбії при Бібліотеці карного судочинства, де працівники облаштували кімнату Ганнібала Лектера. У коледжі зберігалися документи з медичної й психіатричної практики доктора, стенограми судових засідань і громадських позовів. Під час першого візиту до бібліотеки Старлінг довелося сорок п’ять хвилин чекати, поки доглядачі полювали на ключі від кімнати Лектера — і безрезультатно. За другим разом вона натрапила на байдужого студента магістратури, що відбував своє чергування, та на купу некаталогізованих матеріалів.

Терплячість Старлінг на четвертому десятку не поліпшилась. Завідувач відділу Джек Кроуфорд замовив за неї слово прокуратурі США, і вона отримала судовий наказ на перевезення всієї колекції Коледжу до свого підвалу в Куантіко. Федеральні пристави здійснили перевезення за один раз єдиним фургоном.

Від судового наказу пішли хвилі, як вона й боялася. Зрештою ці