Числа Харона - Марек Краєвський

Соха приставив драбину до отвору в дахові й почав обережно підніматися. «Самі бельбаси[12] в тому IV комісаріаті», — подумав Заремба, дивлячись на його огрядну постать, проте відразу засоромився. Сумовито ляснув себе по власному, теж чималому, череві. «Я тут інших називаю бельбасами, проте нині, такий собі миршавий батяр, невідь-як упізнав мене на вулиці й зарепетував «спухляк[13] пуліцай!». Почулися кроки в коридорі, притишені розмови й скрипіння дошок підвищення біля двох дверей: одних на горище, інших до голубника. Почалося опізнання небіжчиці.

Підійшов до третіх дверей, між горищем та голубником, присів біля них навпочіпки й зазирнув у шпарину. Стежив за обличчями людей, які ставали на порозі та з відразою дивилися на понівечене тіло. Із цих його спостережень, які він робив з великою неохотою за наказом начальника Слідчого відділу підінспектора Гієроніма Коцовського, нічого не випливало. Заремба не зауважував жодних ознак радості чи хворобливого зацікавлення, що їх начебто мали виказувати злочинці, котрі, як стверджував доктор Іван Підгірний, часто повертаються на місце скоєння вбивства. Цей один з найвидатніших судових медиків та знавців психології злочинців познайомився із цією новітньою гіпотезою на численних курсах у Варшаві й зумів переконати в її слушності нового начальника. Обтяжений надміром обов’язків, Заремба вважав, що останній зробив би краще, якби замість слухати Підгірного, узяв на роботу нового слідчого. Але Коцовський вчинив зовсім по-іншому, аніж думав Заремба. Він не тільки не подав воєводському комендантові заяву із проханням нової ставки, але навпаки, після першого ж скандалу звільнив найкращого працівника — комісара Едварда Попельського.

«В Едзя, — подумав Заремба, — справді занадто довгий язик, це ще в гімназії було помітно, хоча слід сказати, що він нападав лише в разі потреби й умів чимало стерпіти, наприклад, постійні приниження від вчителя біології. Проте під час сварки з Коцовським він кинув усе на одну шальку — і програв. На біса було отак прямо висловлювати цьому зарозумілому бовдурові, що він про нього думає, дратувати шефа своїми професорськими манерами й вишуканою елегантністю, сипати без угаву латинськими та грецькими сентенціями й працювати ночами без його на те згоди. Даремно він пояснював свої незвичні години роботи епілепсією, бо чесно кажучи, згідно з будь-якими приписами її було достатньо, аби раз і назавжди звільнити Попельського з поліції. А тепер Едзя викинули зі служби, завалили роботою Кацнельсона й Ґрабського, а його самого примусили користуватися допомогою цих двох гладунів із IV комісаріату, і до всього — хоча психолог з нього ніякий! — спостерігати за ймовірними злочинцями, які буцім повинні повернутися на місце вбивства.

— І де цей славетний психолог Підгірний? — голосно запитав себе Заремба, який у шпарину дверей помітив, як почервоніло від огиди обличчя якогось ремісника. — Кий біс він не сидить біля цих засраних дверей і не дихає смородом? Давно вже мав би прийти! Я ж його дві години тому повідомив, коновала такого!

— Пане аспіранте, я перевірив усі двері й виходи на дах, — Соха несподівано з’явився в нього за спиною. — Якщо він не мешкав у цьому будинку й не мав ключа...

— Зачекайте-но! — Заремба приглядався до робітника у сорочці із грубого полотна, який останнім наважився глянути на небіжчицю. — Продовжуйте, постерунковий. Ну, говоріть!

— У нього мусили бути ключі від горища або ж він скористався відмичкою, — продовжував Соха. — Через дах він залізти не міг, хіба що по мотузяній драбині... Навколишні будинки вищі за цей... Тут лише два поверхи. Двері на горище зачиняють на ланцюг і замок з боку сходів, — постерунковий кивнув на масивну залізяку на дверях. — Жодних ознак зламу... А якщо це зроблено відмичкою, то він нівроку майстер... Може, підробив ключ...

— А так? — Заремба показав пальцем на низенькі двері з горища до голубника. — Переліз до сусіднього приміщення, га? Ці дверцята зачиняються?

— Які?

— Та оці ж, маленькі! — Заремба знову тицьнув на вхід до голубника.

— Ні, — відповів постерунковий. — Вони завжди відчинені, так каже цей Паливода...

— Соливода, — виправив його аспірант.

— Авжеж, їх ніколи не зачиняють.

— А другі двері з голубника, ті, що провадять на сходи?

— Вони зачиняються на засув ізсередини. Може, він заліз до голубника раніше. І чекав на стару...

— Ніхто б не витримав у голубнику від смороду, — Заремба перевів подих. — Убивця міг чекати й зачаїтися лише на горищі...

— Наприклад, отам, — Соха кивнув на ванну, наполовину заповнену дощовою водою.

— Маєте рацію. Отже, він міг раніше домовитися зі старою, або ж вона сюди регулярно навіщось приходила, і зловмисник вирішив тут заховатися. Тоді хтось із мешканців повинен був її упізнати.

— Доповідаю, що ніхто не впізнав небіжчиці! — гаркнув постерунковий Янішевський, який уже довгенько стовбичив на порозі й дослухався до розмови.

— Я її впізнав, — озвався знайомий Зарембі голос. — Доктор Іван Підгірний, непомітно увійшов до голубника і його голова з’явилася в отворі дверцят на горище. — Я знаю, хто вона. Може, я й не славетний психолог, як ви щойно зауважили, пане Зарембо, може, я й коновал, проте... — медик виліз із невеликого отвору й випростався перед поліцейським, — проте сифілітиків у цьому місті я знав колись усіх.

IV

Над Єзуїтським садом западали вечірні сутінки, які стирали чіткі контури предметів. Укриті білим квітом кущі зовсім зливалися б із білими студентськими кашкетами, якби не сигаретний дим, котрий оточував останні. Циліндри двох старих євреїв, котрі грали в шахи на лавці біля статуї, що символізувала живильні сили природи, здавалися б непомітними на чорному тлі могутнього дуба, якби не пломінець газового ліхтаря,; що раптом засичав, спалахуючи від сірника сивого ліхтарника. Двоє молоденьких дівчат, які, мабуть, чекали на своїх кавалерів унизу вулиці Крашевського, неодмінно привернули б увагу Попельського, коли б той був, як завжди, у добрій формі й мав непоганий настрій.

Проте його чуттєвість де й поділася, що вчора підтвердила шльондра в кнайпі, а настрій був препаскудний, і не лише із цього приводу. Едвард курив поганеньку сигарету і вдивлявся в худорляву постать, що зникала за кав’ярнею, збудованою в народному стилі. Це був гімназист Генек Андрусин, чий батько-токар рештками тяжко