Числа Харона - Марек Краєвський

А потім не було жодних розваг. Він сичав від болю в затерплих ногах, та водночас втішався, що невдовзі схопить-таки стару. Авжеж, вона прийде сюди вчасно, її товсті, як у слона, ноги подолають вищерблені східці, а сама бабела, засапавшись, постукає у двері так, як вони і домовилися наперед. А тоді увіпхається бічними дверима до брудного й смердючого голубника. Напевне, не зморщить з відразою носа, адже її тіло — це справжній розплідник паразитів, а бруд аж відшаровується зі складок давно немитої шкіри! Мабуть, закліпає каправими очицями та роззиратиметься з дурнуватою посмішкою. Розглядатиметься, а тоді закине голову назад. І тоді він втілить свій план.

Чекав.

Поступово розпалював власне збудження.

І діждався. Біля п’ятої пополудні на сходах почулися кроки. Сопіння тихшало, коли її підкуті бляхою черевики гупали по східцях, гучнішало, коли вона зупинялася між поверхами, щоб набрати повітря в астматичні бронхи.

Залишилося кільканадцять сходинок.

Зціпивши зуби від огиди, він увійшов крізь металеві дверцята до приміщення, вкритого кількасантиметровим шаром голубиного посліду. Птахи на жердинах неспокійно ворухнулися, проте не втікали в бік відчиненого вікна. Ці тлусті створіння не боялися людей і знали їхні звички. Спершу зліталися хмарою на подвір’я поблизької фабрики риб’ячого жиру й купальних солей «Гален», і там під час обідньої перерви дозволяли робітникам та службовцям підгодовувати себе хлібними крихтами. Потім заповнювали невеличкий стадіон за жіночою вчительською семінарією на вулиці Сакраменток, де протягом великої перерви сідали ученицям на плечі, метушилися під їхніми ногами, а тоді, ситі й сонні, поверталися до свого голубника.

Цей закуток раніше належав власникові будинку. Він сполучався із загальним горищем маленькими дверима, проте мав окремий вихід на сходи. Якби не сморід і послід, це був би ідеальний закапелок для таємних побачень. Незнайомець добре знав це місце. І все запланував.

Потер зболілі литки й коліна, прислухався до хрипкого дихання старої. Підійшов до дверей і припав до них вухом. Відсунув засув і відчинив.

Усупереч його очікуванням, вона й словом не озвалася. Стояла посередині голубника та дивилася на нього. З однієї із жердин над головою старої злетів голуб і пурхнув до заґратованого віконця. Вона перелякалася й рвучко підвела голову. Відкрила зморшкувату шию. Цього він і чекав.

Закинув на неї петлю й припав до спини жінки. Вона розпачливо силкувалася зберегти рівновагу й звільнитися, але він кружляв разом із нею. Стара хрипіла, затискуючи пальці на шорсткій петлі, а з її посинілого язика скапувала піна.

Чоловік відпустив жінку так само раптово, як і накинувся на неї. Спершу вона впала навколішки, а тоді простяглася на вкритій голубиним послідом підлозі. Гарчала, як сука, схопившись за шию. На мить сховалася від його погляду в хмарі пилюки й пташиного пуху.

Кинувся на неї. Колінами притиснув руки. Збуджений, підвівся над побагровілим обличчям старої. У руці стискав п’ятидюймового покрівельного цвяха. Другою рукою смикнув її за вкладене вузлом масне волосся.

Брязкіт ножиць був останнім почутим нею звуком.

Останнім відчуттям був укол гвіздка в язик.

Останнє, що вона побачила, був молоток, що здіймався над її зморщеним обличчям.

II

Едвард Попельський сидів у задрипаному шинку Бомбаха на вулиці Бернштайна й роздумував, як вгамувати тремтіння правої ноги. Його нижня кінцівка почала вертикально посмикуватися, щойно він сів за стіл якісь чверть години тому. Саме тоді він відчув, що підбор його стоптаного черевика ковзнув на запльованій підлозі. Ставши навшпиньки, Попельський сильно відхилився назад й оглянув взуття. На щастя, він лише наступив на варену картоплину, що впала із чиєїсь тарілки. Витер підошву об підлогу, позбуваючись клейкої маси. Тепер підбор був чистий. Подряпаний, понищений, але чистий. Точнісінько такий, як у героїв вестернів, він вимагав заміни підметки, розпачливо благав, аби його перемонтували, проте аж вилискував від гуталіну.

Гірше було те, що догляду вимагала не лише підошва, але й передня частина черевика. Носак ледь відставав від підметки, утворюючи щілину, з якої Попельський складаним ножиком щодня виколупував пісок. «Мій черевик нагадує зубожілого аристократа, — думав Едвард, — а сам я вбогий педант, злиденний денді. Остання фраза, звісно, оксюморон, тож із точки зору логіки нікого не стосується. Висновок однозначний: я ніхто».

Попельського охопила хвиля люті, а нога почала нервово вібрувати. «Можна віднести черевики до шевця, — думав він, потираючи почервонілу від гніву лисину, — але жоден майстер не поремонтує їх протягом одного дня. Будь-хто скаже: «Та пане шановний, та грейцарів не є, та люди во найгірші шкарбани мині ту віддають, та криза є, прийди, пане коханий, найскорше позавтра, то мешти[4] будуть, як нові». Ось, що я почую від будь-якого шевця, — подумки повторював Попельський, — і як тут бути? Я сидітиму під вимушеним хатнім арештом аж два дні, бо це моя єдина пара взуття!». І він грюкнув кулаком по столі, а його нога шалено затанцювала між стільницею й підлогою.

— Йой, пан кумісар шось нині не той-во, — зауважив молодий сухотник, про чию приналежність до корпорації офіціантів свідчив понищений міллю метелик, перекинутий через плече брудний рушник та пляшка горілки «Чиста монопольна» в руці. — Можи, ше їден шнапсик на добрий гумор?

Нога Попельського продовжувала сіпатися.

— Вирішив покепкувати з мене, га, щеня? — просичав він до офіціанта. — Ще раз звернешся до мене «кумісаре», то зуби рахуватимеш! Кожна дитина на Жовківському передмісті знає, що я більше в поліції не працюю!

— Перепрошую шановного пана, — юнак вишкірив дрібні почорнілі зуби й червоні ясна. — Я тут десь із тиждень та й ни знаю, али ті во там вар’яти, — кивнув він головою на бармена, — балакають, жи той галантий пан — то кумісар, ну, то я до вас казав «пане кумісаре».

Гість заспокоївся й показав пальцем на спорожнілі чарку й тарілку. Коли першу наповнили горілкою, а другу — капустою зі шкварками, заплатив, докинувши п’ять грошів на чай. Йому ніколи не спадало на думку, що комплімент «галантий» може справити приємність. Проте почуття радості швидко минуло, бо Попельський усвідомлював, що елегантним його можуть уважати хіба що батяри, продажні дівки або новоспечені офіціанти, які донедавна мили кухлі в придорожних кнайпах. Ніхто з вищого товариства не охарактеризував би його так. Досить лише глянути на його пристібний комірець, витертий твердою щетиною, на пошарпані манжети, від яких десятирічна донька колишнього «кумісара»