Числа Харона - Марек Краєвський
Майже два роки тому він прорахувався, був занадто самовпевненим, повірив у майбутнє, хоча все було дуже й дуже сумнівним. Саме тоді його новий начальник, підінспектор Гієронім Коцовський, різко висловився: «Слідчий відділ — це не приватний маєток комісара Попельського, куди той може приходити, коли йому заманеться й починати роботу по обіді, постійно запізнюватися та зневажати начальство». Попельський тоді іронічно посміхнувся й відповів, що прибутки віденської страхової компанії «Універсале» стрімко зростають. У ній понад тридцять років тому його батько, інженер Паулін Попельський, застрахував своє життя, а через декілька років трагічно загинув. Отож свавільний підлеглий не потребує начальницької ласки, зате пан підінспектор не обійдеться без його, Попельського, послуг, бо не в змозі провадити складніше розслідування, аніж справа про крадіжку коней. Через два місяці він проклинав свій довгий язик, і цю сварку, у якій замалим не дійшло до бійки, у результаті чого його звільнили. Невдовзі Едвард Попельський зненавидів свою гордість, бо «Універсале» збанкрутувала під час світової економічної кризи, і йому довелося повернутися до того, чим він займався до роботи в поліції. Зціпивши зуби, колишній комісар вирішив почекати, доки минуть три роки від моменту звільнення, і він зможе відкрити приватне детективне бюро. А поки що давав уроки, проте заробленого таким чином не вистачало на утримання служниці й великого помешкання біля Єзуїтського саду, не кажучи вже про забезпечення потреб родини: доньки Рити й кузини Леокадії Тхожницької, яка замінила малій померлу матір.
Коли Коцовський під час тієї розмови показав йому на двері, репетуючи, що в поліції немає місця для епілептиків і сліпаків, які можуть працювати лише вночі або в темних окулярах, Попельський шарпонув підінспектором так сильно, що замалим не відірвав йому вилоги піджака, сказавши, що epilepsia photogenica[5], на яку він страждає, і котра йому анітрохи не завадила здобути чимало успіхів у розслідуваннях протягом майже десяти років роботи, це ніщо в порівнянні з syphilis mentalis[6], який зруйнував мозок начальника. Потому він часто проклинав свою різку реакцію в кабінеті Коцовського, наприклад, коли не міг заплатити служниці Ганні, і ця віддана жінка погодилася служити в них, не отримуючи грошей, маючи за єдину віддяку почуття приналежності до родини та прив’язаність до маленької Рити. Проклинав свою нестриманість, коли в їхньому комфортабельному помешканні на вулиці Крашевського юрмилися учні, а йому та Леокадії доводилося втовкмачувати в їхні тупі довбешки французьку, латину, греку й математику.
Вихилив півчарки горілки й копирсався в капусті, шукаючи шкварок та кружалець підсмаженої ковбаси. За столиком поруч розсілися дві жінки, розфарбовані й галасливі. Він пильно розглядав їх, оцінював їхні тіла, а вони навіть не відводили погляду. Пригадав собі перше зближення з актрисою Стефанією Ґорґович, своєю майбутньою дружиною. Це сталося за завісою віденського театру, і тоді він умить збагнув, чому французи називають оргазм «маленькою смертю». Потому були їхні подружні ночі, і кожної з них він народжувався й помирав. Пригадував і роки купованої розпусти після смерті дружини: нічні подорожі в салон-вагоні до Кракова в товаристві однієї чи двох першокласних куртизанок. Відчував дотик їхньої шовкової білизни й аромат дорогих парфумів; згадував їхні слизькі язики, вигнуті тіла, затуманені кокаїном очі, знову бачив, як вони скакали на ньому й приглушено скрикували, коли він був уже надто вимогливим. «Усе скінчилося, — думав Попельський, — тепер мені залишаються хіба що такі, як оці дві дівки за столиком неподалік, тепер не доводиться обирати між «стрункою блондинкою» чи «пишнотілою брюнеткою». Зараз альтернатива така: або гладуха, або сухоребра шкапа».
Вибрав другий варіант. Підсів до жінок і худорлявішій прошепотів на вухо, скільки здатен заплатити, а коли та згідливо підморгнула вкритими тушшю віями, підвівся й рушив до бару. Там клацнув пальцями до сухотного офіціанта й зробив умовний рух рукою. Хлопчина, хоч і був новенький, але кивнув, показуючи, що зрозумів жест Попельського й добре знає про призначення кімнатки за баром. Дорогою туди, Едвард узяв у нього ключа, піднявся східцями й відчинив двері до покою розпусти.
Приміщення виявилося тісним, єдине вікно з матовою шибкою виходило в залу. Раніше тут була контора власника, зараз замість письмового столу та полиць для документів усередині стояло залізне ліжко, ширма й велике трюмо. Попельський сів, попустив краватку й закурив цигарку, останню з призначених на сьогодні. Жінка ввійшла, посміхнулася й сказала щось, чого її заглиблений у власні роздуми клієнт навіть не розчув. Але не попрохав повторити, лише посміхнувся у відповідь і продовжував мовчки вдивлятися у власне відображення в дзеркалі. Звідти на нього споглядав міцно збудований, цілковито голомозий мужчина років сорока з гаком. Попельський роздивлявся свою колись чорну, а зараз шпакувату борідку, потертий котелок та каблучку із символічним зображенням лабіринту.
Жінка зайшла за ширму, повісила на ній сукню, хустку й капелюшок, потому налила до миски води, зняла труси, підібгала комбінацію й присіла навпочіпки. У щілині між підлогою й ширмою видніли її ноги в поцерованих панчохах. Почувся звук води, що стікала до миски.
Попельський не відчував найменшого збудження. Від часу останньої зустрічі з повією місяць тому, він не мав жінки, проте Пріап не подавав жодних ознак життя. «Мені бракує десяти років до платонівської межі старості, — думав Едвард, — а я майже цілковито збайдужів до жіночих принад. Байдужий, млявий, нічого не вартий».
Жінка вийшла з-за ширми й наблизилася до нього.
— Ви сі ше не розібрали? — широко посміхнулася. — А чого чекаєте? Зробити тобі «цьомчика», солоденький? — вона стала перед клієнтом навколішки й високо задерла комбінацію. Широко розхилила йому ноги. — Розстібнути? — запитала.
Він уважно глянув на повію. У світлі гасової лампи помітив її лоно. Йому здалося, що волосся на ньому мокре й злипле від чогось. Попельського замлоїло.
Підвівся й кинув дівчині двадцять грошів.
— Іди собі. Це тобі за клопіт!
— А то гаман їден! — репетувала повія, виходячи з кімнати. — А то бурмило затилепаний! Перше хоче, а тоді ни можи!
Гвинтові сходи провадили до головної зали. Йому доведеться пройти через усю кнайпу, дивитися на глузливо усміхнені пики, каправі очі, іронічні погляди, сповнені співчуття й втіхи від його поразки. Мусить вислухати гімн цього паскудного ганделика, що його хрипким голосом виводив акордеоніст:
У Бомбаха файна вяра,
жери прецлі, паль
