Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки
Як би там не було, машина мчала капітана до складів Центру. Абакум посміхався в думці: цього разу випадок зведе його з людьми, яких він знає. З Венцеславом Рашковим, начальником складу, він навіть був на екскурсії на річці Іскир. Цей хлопець, що наче зійшов з першотравневого плаката, перший і на танцях, і на спортивному майданчику, і на службі, не викликав підозрінь. До таких красенів, «приємних у всіх відношеннях», Абакум ставився з добродушною поблажливістю. Захов пророкував їм успішне підвищення по службових східцях до рангу «начальника відділу», щасливе сімейне життя і поїздку за кордон по білету, на який припав виграш у державній лотереї. Він заохочував Венцеслава: «Ти народився під щасливою зорею — грай у «тото»[5] — і незлобиво сміявся. Венцеслав, звичайно, не ображався. Він мав такий характер, що коли б навіть і хотів, то не зміг би образитись. Венцеслав сприймав Абакумів сміх як вияв доброзичливості. А до гри в «тото» його не треба було заохочувати. Він сам регулярно заповнював бланки. Інколи Рашков вигравав дрібні суми і тоді, безмежно щасливий, сповнений надій, пригощав своїх колег і начальника по службі фруктовим рахат-лукумом.
Тепер, немовби зайшовши до нього випадково, Абакум мав намір узяти непомітно дві пляшечки з вакциною — одну з тих, що їх надсилали в заражені прикордонні райони, і другу з непочатої партії, у фабричній упаковці. Капітан хотів обидві пляшечки віднести в хімічну лабораторію управління Державної безпеки, щоб встановити, чи однакова вакцина в них, чи немає різниці в її інтенсивності. Капітан задумав ще дещо, але чекав, поки прибуде на місце, щоб зорієнтуватись в обстановці.
Не доїжджаючи до складів, Абакум попросив шофера зупинитись і сотню кроків, які відділяли його од під'їзду, пройшов пішки. Він простував короткою і вузькою, з маленькими тротуарами вуличкою біля моста, який пролягав над коліями залізничної станції Сердик. Вуличка була запорошена і брудна, бо з ранку до вечора по її вибитій бруківці тяглися валки возів. Вона спускалася вниз між двома рядами низеньких будинків з вимощеними диким каменем подвір'ячками, на яких де-не-де росли кущі бузку та старі акації, посивілі від спеки й вуличного пилу.
Склади Центру містилися в одноповерховому, але масивному квадратному будинку, фасад якого виходив на вулицю, а задня частина впиралась у похилений паркан з трухлявих дощок, за яким височіли стіни початої колись, але незакінченої і тепер занедбаної будівлі. Як і всякий склад, це приміщення мало похмурий вигляд, а облуплена штукатурка і заґратовані вікна робили його схожим на в'язницю.
Абакум ішов по протилежному боці вулиці, мимохідь вивчаючи підступи до складу, і хтозна-чому — це траплялося з ним рідко — відчував у душі якийсь дивний і незрозумілий неспокій. Оглядаючи похмурий, зловісний будинок, він уже жалкував, що так зневажливо ставився до його господаря, начальника складу. Рашков, молодий веселий чоловік, який змушений був проводити більшість свого часу в цій величезній домовині, заслуговував, звичайно, на тепліше ставлення і більшу повагу.
«Зараз я йому скажу щось хороше, приємне», — подумав Абакум і натиснув кнопку дзвоника. Потім натиснув ще раз, але ніхто не озивався. Капітан глянув на годинника. Стрілки показували пів на дванадцяту. Абакум підніс руку, щоб подзвонити втретє, та не встиг доторкнутися до нікельованої кнопки: замок різко і важко, мов затвор гармати, клацнув, і товсті дубові двері швидко відчинились, ніби їх штовхнула могутня пружина. Перед Абакумом стояв зляканий, наче заціпенілий від жаху чоловік.
Цьому низенькому плішивому чоловікові із зморщеним, немов стара гармонія, обличчям було років п'ятдесят. Він був одягнений в синій брудний робочий халат, а підняті високо над гострим носом окуляри з дротяними дужками здавалися приклеєними до опуклого лоба.
Абакум умів з першого погляду помітити і запам'ятати десятки всяких подробиць у зовнішності випадково зустрінутої людини. Цю рідкісну здатність мають небагато людей. Обдаровані гострою спостережливістю, вони в надзвичайно короткий час бачать і запам'ятовують величезну кількість подробиць. Їхня зорова пам'ять схожа на невидиму чарівну кінокамеру, що все фіксує. Але Абакум мав ще й іншу здатність, і, гадаю, вона була просто винятковою. Своїм швидким поглядом він схоплював не тільки деталі зовнішності, але й особливості цих деталей, розкривав риси характеру, що ховалися за ними, угадував вчинки, а в багатьох випадках і наміри людей.
Чоловік у синьому халаті стояв перед ним, дивився на нього злякано і мовчав.
— Я інспектор з міністерства, — сказав Абакум, привітно всміхаючись.
Переступивши поріг, тихенько зачинив за собою двері. У цю ж мить люб'язний вираз його обличчя змінився суворою і погрозливою гримасою. Грубо схопивши розгубленого чоловіка за вилогу халата і нахилившись над ним, Абакум втупив погляд у його злякані, помутнілі очі.
— Що ти бачив крізь щілину в замку, негіднику? — спитав він.
Чоловік розтулив рота, а його вузькі плечі сіпнулися вгору, неначе їх уразило електричним струмом.
Тримаючи чоловіка за халат, Абакум замкнув двері і прислухався: було тихо, як у спустілому житлі. Ліворуч від маленького вестибюля, де вони стояли, зяяв довгий темний коридор.
— Пустіть мене, — попросив пошепки чоловік. — Я службова особа.
— Службові особи не шпигують, не підглядають крізь щілини в замку! — кинув із злою посмішкою Абакум.
— Та я ж не підглядав, товаришу інспектор!
— Не викручуйся! — Абакум притягнув його ще ближче. — Якщо ти не підглядав, то чому твій халат над правим коліном вимазаний мастикою? Чому в тебе почервоніло ліве око? Ти ж короткозорий — про це свідчать твої окуляри. А чого ти зсунув окуляри на лоба?
Чоловік у халаті облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.
— Товаришу інспектор, — промовив він хриплим непевним голосом. — Усе було точно так, як ви сказали. Я справді дивився крізь щілину в замку. Добре, що ви прийшли вчасно. Ви
