Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

— У тебе багато роботи в музеї?

Абакум розумів, що поставлене запитання — тільки місток до ділової розмови, яка відбудеться після цього, тому мовчки всміхнувся і знизав плечима. Потім, вийнявши цигарки, попросив дозволу закурити і не поспішаючи глибоко затягнувся.

— Ви дієте щодо мене ніби за якимсь неписаним розкладом, — сказав він, милуючись кільцем випущеного диму. — Торік, якщо пригадуєте, ви також викликали мене наприкінці серпня, щоб направити на роботу в Родопський край. Я маю на увазі доспатсько-момчиловську справу. Тоді я реставрував велику, прикрашену живописом грецьку амфору. Тепер працюю над двома чудовими іонійськими гідріями.[3] І ось ви знову викликали мене в той самий час, щоб послати в Родопський край. Дякую. В тих місцях, у районі Триграда, погода прохолодна і подорожувати буде приємно.

Абакум зручніше вмостився в кріслі і простягнув ноги, його вії були напівопущені, губи стиснуті, сухе обличчя здавалося нерухомим, неначе він заснув. Захов спокійно сидів і, можливо, всміхався своєю поблажливо-добродушною усмішкою, яку можна було помітити лише по очах.

Від його слів полковник мало не підскочив на стільці. Ванов розвів руками, нахилився і важко сперся грудьми на край полірованого письмового стола.

— Товаришу Захов, — промовив, нарешті, полковник, не зводячи очей з обличчя капітана. — Звідки ти знаєш, що я знову пошлю тебе в Родопський край і саме в Триград?

— Ящурна справа, — тихо відповів Абакум.

— Але чому ти думаєш, що я викликав тебе саме з приводу ящурної справи? А може, я вирішив послати тебе слідами зниклого секретного документа про мідедобувне виробництво?

— Це теж дуже важливо, — зауважив Абакум. — Але б'юся об заклад, що ви викликали мене саме в зв'язку з ящурною справою. Навіть можу сказати чому.

Полковник потер рукою лоба, оглядівся, немов хотів пересвідчитися, що в кабінеті нікого, крім них, немає, і знизав плечима.

— Гляньте, будь ласка, — всміхнувся Абакум. — На вашому письмовому столі лежить папка, а на її правому верхньому ріжку видно номер і напис, чітко виведені червоним олівцем. Звичайно, напис умовний, але я дуже добре знаю, що він означає: це кодовий знак Смоленського управління. Я запам'ятав його ще з часу розслідування момчиловської справи. Перед тим як викликати мене, ви переглядали листи з Смолянського управління — це цілком очевидно. Що ж діється у Смолянському краї? — Абакум струсив попіл з цигарки і трохи помовчав. — У Смолянському краї лютує страшенний ящур. У мене є дуже хороший приятель, ветеринарний лікар, який працює в Триграді. Він у відрядженні в Софії. Через нього я познайомився з деякими працівниками Центру боротьби з інфекційними захворюваннями. От звідки я знаю про те, що вже десять днів у Смолянському краї лютує ящур. — Абакум погасив цигарку і поклав ногу на ногу. — З-під папки, яка лежить на вашому столі, трохи видно аркушик паперу. Безумовно, це повідомлення, яке ви щойно одержали. Воно дуже неприємно схвилювало вас. Інакше ви не викликали б мене так негайно, по тривозі. Певен, що з Смоляна кодирують «SOS», становище ускладнюється, потрібна допомога. От ви й згадали, що я вже маю певний досвід роботи в тих краях, і наказали негайно викликати мене.

Полковник мовчав.

— Ще два слова, — попросив Абакум, — якщо дозволите. Чому ж епідемія поширюється так невпинно? Адже дев'ять днів тому Центр надіслав вакцину. Як видно, вакцина не діє. Вона непридатна. Б'юся об заклад, що з Смоляна пишуть саме так: «Вакцина непридатна».

Ванов кивнув головою.

— Це стривожило вас найбільше, — вів далі Абакум. — І не без підстав, звичайно. Бо ви вивчили це питання і чудово знаєте, що три місяці тому з НДР одержано вакцину чудової якості. Проведені в різних районах експерименти дали прекрасні наслідки.

Абакум знову запалив цигарку і замовк. Пальці його лівої, руки постукували по підлокітнику крісла. Вогники, що виблискували в очах, коли він говорив, раптом згасли, а обличчя стало схоже на суворий фасад будинку, вікна якого закриті світлими, м'якими, але непроникними шторами.

Полковник сидів нерухомо. У погляді, яким він дивився на свого співрозмовника, у схиленій набік голові, в руках із схрещеними пальцями, які немов застигли на столі, відчувались здивування і захоплення.

— Товаришу полковник, — порушив мовчанку Абакум. — Ви викликали мене негайно, значить, справа невідкладна. Я у вашому розпорядженні. — Капітан глянув на начальника, і на його тонких губах промайнула ледве помітна усмішка. — Ви з власного досвіду знаєте, якими фатальними для справи можуть бути кілька втрачених хвилин. Груші спізнився — і Наполеон програв бій під Ватерлоо!

Полковник засміявся. І, замість того, щоб закінчити зустріч звичайними словами, сухими протокольними напутніми побажаннями, підійшов до Абакума, поклав йому руку на плече і просто спитав:

— Адже ти почнеш саме з цього? З загадки, яку становить вакцина?

У запитанні було все: і наказ діяти, і постановка оперативного завдання, яке належало розв'язати.

Абакум підвівся і глянув на годинник. Стрілки його показували рівно одинадцять.

До складів Центру було хвилин п'ятнадцять їзди. Абакум викликав машину, зручно вмостився на задньому сидінні і заплющив очі.

Йому неважко було перебороти інерцію свого сидячого способу життя, бо робота реставратора-археолога — це теж своєрідна «детективна» діяльність. За ознаками розрізнених частин предмета Абакум відновлював картину цілого, точну його форму. Він угадував по химерних вигинах теракотових[4] черепків, по їх зламах і по тому, чого не вистачало між ними, точні контури античної посудини і місце кожної її окремої частини. Саме цей індуктивний метод дослідження Абакум застосовував і в своїй розвідувальній діяльності. Проте як у реставраторській, так і в розвідницькій роботі він завжди виходив з широких і глибоких знань загального.

Чи відчував Абакум внутрішню єдність цих двох, таких різних за своїм характером занять? Він не любив розповідати про себе, а тим більше слухати, коли інші говорили про нього. Тільки раз,