Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Татусю… — благально промовила вона.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.
— Не сперечайся, душе моя, — миролюбно промовив він. — Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене — от тепер і маємо…
— Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…
— О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? — тяжко зітхнув Матвій Іванович. — Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух — дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.
Генерал кивнув Аристарху — піди поглянь, що там іще — і знову повернувся до принишклої доньки.
— Була б жива мати, — продовжував він, — дала б тобі належне виховання. А так — бідна моя голова! — на повідку в тебе йшов: хочеш книжки — ось тобі книжки, коней хочеш — на тобі коней, фехтування — ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті — будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!
— Що вийшло? — підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно — зливою поцілунків.
Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
— Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.
Муся закопилила губи.
Хотіла щось сказати — не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:
— Пробачте, панночко, — і до генерала: — Там…
— Ну? — зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.
Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:
— Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.
— Що там іще? — пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі — мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.
Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:
— Смертовбивство…
Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.
Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.
Ну дійсно: справжня нишпорка!
* * *
Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.
Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо — на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше — ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою — собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному — «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
— Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…
— Що? — відірвав погляд від аркушу генерал.
— Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами — також.
— А чого ви вирішили, що його вбито?
— Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
— Пограбували?
— Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…
— А креслення? — скинув погляд на підлеглого Гурчик. — Креслення в сейфі є?
— Креслення? — розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: — Ніякого креслення не знайдено!
Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.
Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.
Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув — і горить вічним вогнем.
— «Нічого не взято»? — ядуче перепитав він підлеглого. — Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?
— Відпустив він її увечері… — розгублено сказав Іполит.
— Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! — знову зарепетував генерал.
Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.
Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.
Однак вставив слово:
— Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.
— «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…
Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.
Муся не витримала.
Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.
— Випийте, таточку!
Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.
— А ти тут чому? — промовив слабким голосом. — Підслуховувала?
— Пийте, пийте. До дна! — наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.
Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.
— Речі зібрала? — тяжко зітхнув. — Прийшла біда — відчиняй ворота…
Залізний сірник погас.
Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля.
— А від чого він помер? — запитала.
Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральській дочці:
— Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт отруєний безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з винограду сорту «шардоне».
Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв виглядати освіченим.
— Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь робите?! — підстрибнув
