Маска - Володимир Лис

— Я згоден, — сказав князь Януш. — Дозвольте мені одягнутися.

— Чекатиму вас за дверима, — сказав посланець «помаранчевої людини». — Якщо хтось спробує на мене напасти, щойно тут пролунають постріли, вашу дочку негайно вб’ють. Десять хвилин на збори, сподіваюся, вистачить?

— Вистачить, — глухо сказав князь.

Ледь посланець, який приніс такі страшні вісті, вийшов, князь підійшов до ніші:

— Що мені робити?

— Виконуйте все, що вимагають, — прошепотів йому в самісіньке вухо Слєпньов. — Все буде гаразд.

— Сподіваюся, — зітхнув князь.

— Можете не сумніватися, — тихо запевнив Слєпньов.

Він обережно відчинив вікно і разом зі «слугою» вибрався назовні. За його сигналом вся компанія безшумно прослизнула до коней. Вікно кімнати, у якій лежав князь, виходило в сад. Далі сад переходив у парк. Добре вивчивши місцевість, Слєпньов уже знав, як можна пробратися до тієї ділянки лісу, де бандити захопили Віславу Слуцьку. Вони здалеку об’їхали цю ділянку і крізь ліс попрямували до лісової дороги, де попередньо намітили влаштувати засідку. Василь Петрович розумів, що шанси захопити Кульчинського живим, якщо тільки під маскою саме він, мізерні, та все-таки наказав стріляти людям «помаранчевого» в руки, а коням — у серце. Усі шестеро були чудовими стрільцями. Своїх коней вони відпустили.

Чекати довелося близько півгодини. На землю опустилися перші сутінки. Ще трохи — і зовсім стемніє. Та ось вони почули легке погуркування і за ним ледь чутні шелестливі кроки. Чоловік у помаранчевій масці їхав у другій парі. Маска яскравою плямою світилася в лісових сутінках. «Щось не так», — встиг подумати Слєпньов, скоряючись виробленому роками інстинкту. Але роздумувати було вже пізно, і він змахнув лівою рукою.

Ліс розітнула звучна луна пострілів. П’ятеро стріляли кожен із двох пістолів одночасно. Шостий — з двозарядного мушкета. Стріляли прицільно. Один кінь упав одразу, потягнувши за собою вершника. Другий вершник схопився за руку й отримав ще одну кулю в плече. Лише один із четвірки встиг вистрілити. Двоє спробували пришпорити коней. Але зумів помчати тільки один. Результатом засідки було — один убитий, другий покінчив із собою, вистріливши у голову, ще одного вдалося захопити пораненим.

Василь Слєпньов підійшов до чоловіка, який лежав посеред дороги, і поволі зняв із нього маску. Він ледь приховав розчароване зітхання. Людина в масці не була Мечиславом Кульчинським. Слєпньов не стримався і грубо вилаявся. Бо лиш тепер згадав, що саме його насторожило в той момент, коли він побачив вершників на дорозі. Їх було четверо, а не п’ятеро, як доповів підлеглий, який грав роль монаха. Але чи був п’ятим саме Кульчинський? А якщо був, то куди він подівся?

4

Пораненого розбійника доставили в Житомир. Це був міцний чоловік років тридцяти п’яти — сорока, який дивився важко і похмуро, мовби відштовхуючи цим недобрим поглядом від себе весь світ. Він уперто мовчав, не відмовлявся відповідати на запитання, а просто мовчав, ніби знаходився дуже і дуже далеко від цих казенних стін, від людей, які його мучили.

— Будь-яке катування застосувати до підлого хама, — хрипко наказав Рибалко, і цей наказ його люди виконали сповна.

Полоненого брали на дибу, заливали в рот і ніздрі солону воду, дробили кістки і припалювали рани. На четвертий день тортур він не витримав і заговорив. Ось майже дослівний протокол його допиту, який зберігся в особливому архіві таємної імператорської канцелярії, який пізніше перейшов в архів горезвісного третього відділення:

«— Як тебе звати? Ім’я і прізвище?

— Спитайте про щось інше. Я вже й сам не пам’ятаю.

— Скільки вас було при нападі на дочку князя Слуцького?

— П’ятеро.

— Хто був п’ятим?

— Наш отаман.

— Яке його ім’я?

— Людина в помаранчевій масці.

— Яке його справжнє ім’я?

— Справжнє? Не знаю.

— Яке справжнє?

— У вашому світі його називали „пан Мечислав“.

— Мечислав Кульчинський?

— Можливо.

— Мечислав Кульчинський?

— Так.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Чому він вас покинув?

— Не знаю.

— Що він сказав при цьому?

— Майже нічого… Коли з’явився цей князь, вони вдвох відійшли і про щось поговорили збоку. Князь щось передав отаману, і отаман йому передав якийсь пакет.

— Який пакет?

— Щось схоже на шкіряний мішечок.

— Що було далі?

— Князь із дочкою пішли.

— Далі?

— Тоді отаман сказав, що він поїде в інший бік, звелів одягти маску Романові, а всім нам — їхати дорогою, якою приїхали.

— Хто такий Роман? Він був другою особою після Кульчинського? Після отамана? Його заступником?

— Ні, він був, як усі.

— Він повинен був їхати в масці весь час?

— Ні. До кінця лісу.

— Чому один із вас повинен був їхати у масці?

— Не знаю. Отаман не сказав. Ми ніколи не питали, чому треба робити саме так, а не інакше.

— Куди ви повинні були приїхати?

— До маєтку нашого пана.

— Мечислава Кульчинського?

— Так.

— Як давно ти в цій банді?

— У нас не банда.

— А що?

— Питайте про щось інше.

— То скільки часу ти у Кульчинського?

— Десять років.

— Скільки тобі років?

— Тридцять вісім.

— У тебе є сім’я?

— Ні.

— Ким ти числишся на службі у пана Мечислава?

— Ніким.

— Ніким?

— Конюхом. Або гайдуком, якщо вам так хочеться».

На цьому протокол допиту обривається, хоча складається враження, що це лише тільки його частина, не закінчена і ніким не підписана.

— То що далі робити? — спитав Василь Слєпньов свого начальника після останнього допиту.

— А ось що, — сказав Рибалко і пильно подивився на свого підлеглого. — Нам не можна гайнувати жодної години. Ти зараз, голубчику, візьмеш команду, ми тобі додамо ще ескадрон гусар і взвод спеціальних стрільців-мушкетерів, поїдете в те його село, здається, Баришківці?

— Баришківці, — потвердив Слєпньов.

— Подільської губернії? — уточнив Рибалко.

— Подільської, — потвердив Слєпньов.

— Отож, голубчику, поїдете в Баришківці і захопите, хоч би скільки це коштувало, самого Кульчинського.

— А якщо його там не буде? — спитав Слєпньов.

— Мусить бути, — з якимось особливим притиском сказав Рибалко. — Його ж банду, якщо вчинить опір, а думаю, що можуть вчинити, дозволяю знищити на місці.

— А все-таки, якщо Кульчинського не виявиться на місці? — спитав Слєпньов.

— Повернешся назад, — відповів Рибалко. — Чекати не треба.

— Може, тоді одразу їхати до другого його маєтку? — висловив пропозицію Василь Петрович. — Або до графині Войцицької?

— Я про це сам потурбуюся, — була відповідь. — Твоя справа — операція у Баришківцях. Зрозуміло?

«Щось тут не так», — подумав Слєпньов, але заперечувати не став. Його справа — виконувати, а не підозрювати в чомусь начальника.

5

План операції Рибалко розробив так,