Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Ви фотографуватись? — нарешті мляво запитала касирка, не підводячи голови від журналу.

— Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

— Я вас серйозно питаю.

— Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас поправляючи каштанове волосся. — Серйозні швидше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

— Як вас звати?

— З цього і починали б, — усміхнулась. — Лариса. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмовника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

— А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

— Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечесно, — капризно, з удаваною образою надула яскраво нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочитала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

— Ви… такий симпатичний, а інспектор, — пробубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

— То хто ця жінка?

— Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

— Коли робили?

— Десь місяць тому.

— Квитанцію виписували?

— Авжеж.

— Покажіть.

— Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

— Мошняк?

— Еге, колись торгувала газводою у кіоску. Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась родичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вузлик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Виходило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запропонував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викриття, знищив небезпечного свідка. І якщо справді події розгорталися за моїми припущеннями, то Мошняк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракувало доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висіли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у двері. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — запитав.

— Вранці була, — витягла відро з криниці.

— А коли повернеться?

— Цього не знаю.

— А ті сусіди?

— Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мовила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконниці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не пробивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де ів кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце проживання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені цілу ніч снилися кульчики і жінка з владним поглядом.

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільного відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, дзенькали відра, співали півні й кудкудакали кури іноді подавав голос собака, йому десь озивався інший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, прихилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жінок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на мене, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спираючись на стовбур, я нишком робив статичну гімнастику.

А Мошняк не з'являлась.

— Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка рядилася у рябий халат.

— Чекаю товариша.

— Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим поглядом.

— Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

— Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чого ховаєшся?

— Олено, з ким це ти там?.. — долинув із глибини садиби густий бас.

— Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг паркану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив густий бас.

— Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вулицю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, синіх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхнулась. Я скривився, бо доведеться показувати посвідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

— Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

— Зараз перевіримо, — розважливо прогув чолов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей