Овернський клірик - Андрій Валентинов
Ансельм розгублено подивився на мене.
Не дивно — в літописах і хроніках нічого не сказано про короля Пендру. Та все ж таки в девізі було щось знайоме. Пендра-Гену…
Пендра-гену…
— Пендрагон! — видихнув я і вражено подивився на господаря. — Ви… Ви нащадки Пендрагонів?
— Що? Сеньйоре Гуго, ви — нащадок короля Артура? — від подиву Ансельм геть-чисто забув, що наш господар для нього не «сеньйор», а «син». Схоже, це потішило старого.
— Так, святі отці. Ми — останні з Пендрагонів. Тільки, отче Ансельме, не думайте, що споріднення з Артуром робить нам честь. У нашому роду не люблять цього бастарда, цього Ведмедя-Волопаса…
Поки Ансельм намагався отямитися, я зміг оцінити гру слів. Справді, Ведмідь, а заразом — і Волопас[35]. Дивно, що це нікому не спадало на думку. Хоча, чого дивуватися? Артур! Великий Артур!
— Але… Сеньйоре… Сину мій… — бідолаха Ансельм зовсім розгубився. — Король Артур — найкращий лицар світу! Він створив Круглий Стіл. Він — взірець для кожного дворянина…
Сеньйор Гуго з усмішкою дивився на схвильованого італійця. Час було прийти на допомогу.
— Брате Ансельме! Ви, звісно ж, маєте рацію. Той Артур, про якого ходять легенди, — справді взірець для кожного лицаря.
Я перевів погляд на господаря. Настав час натякнути, що й цим нас не здивуєш. А якщо й здивуєш — то не надмірно.
— Проте, високоповажний сеньйор д’Еконсбеф має на увазі, напевне, інші перекази. Згадайте, сину мій! Артур — незаконний син короля Утера.
— Якщо він взагалі був його сином, — кивнув господар. — Звичайний розбійник, що замолоду насправді пас корів. Тільки й було в нього, що сила й підступність. І його так званий Круглий Стіл — лише глузування з Ордену Лоґрів.
Отут уже і я перетворився на слух. Лоґри!
Звісно ж! Утер і Артур правили лоґрами.
— Ваша правда, святі отці. Переказів про лоґрів багато, й вони різні. У нашому роду розповідали так. Лоґри прийшли з-за моря дуже багато століть тому. Колись вони правили землею, яку поглинуло море. їхні нащадки були владиками заходу — тих країн, якими пізніше володів імператор Карл.[36] До часів Утера панування лоґрів послабшало, вони правили тільки Бретанню та частиною Англії. Але Утер загинув, а Артур, котрий назвався його сином, перебив законну династію. Та йому була недосяжна мудрість лоґрів. Недарма він шукав Грааль. Шукав і не знайшов…
Я згадав хрест Святого Грааля на гербі. Он воно як!
— Грааль зберігали справжні нащадки Великого Владики Пендру — Анфортас і його сини. Артурові там не було чого робити. Він зібрав усіляких розбійників і спробував наслідувати лоґрських королів. Як ви пам’ятаєте, скінчилося це погано. Артур загинув, але чвари погубили лоґрів. У Англії почали правити сакси, а Бретань розпалася на дрібні феоди. Зараз лоґрів майже не залишилося…
Сімейний переказ виявився не таким уже й далеким від того, що написано в хроніках. Згадалося дещо з прочитаного.
— У найбільш ранніх британських літописах ніде не сказано, що Артур був королем. Крім того, він постійно сварився із Церквою.
— От бачите! — д’Еконсбеф посміхнувся. — Втім, я надто відволікаюся, святі отці. Ви прийшли сюди в справі…
Ми з Ансельмом перезирнулися. Сеньйор Гуго найменше скидався на стариганя, який позбувся розуму. Розмову про лоґрів було заведено не просто так.
— Отже, ви розслідуєте дивні події в Артигаті. Це могло б видатися кумедним — відьмині підступи! Та, на жаль, через дикі марновірства вже загинули люди… Я розповім, що знаю.
Старий на мить заплющив очі, і його обличчя здалося мені неживим, зліпленим з жовтого воску. Раптом воно нагадало щось знайоме, вже бачене. Але я ніяк не міг згадати — що…
— Багато років тому наша родина жила далеко звідси — в Бретані. У нас у замку служив конюхом наш серв[37] — Жеак Дагарр. Ви напевно вже здогадалися — батько того, котрого зараз називають де Гарром. Його предки багато поколінь служили нам — і в Бретані, і на Луарі, і в Еконсбефі. Якось у селі, що було неподалік від замку, сталася страшна подія — вілани вбили одну жінку. Її вважали відьмою — нехай простить Господь цих темних мужиків! У неї залишилася дочка, і ми взяли її до замку, щоб бідолаха не пропала…
— Удова де Піо! — вигукнув я.
— Ви здогадалися. Так, пізніше вона вийшла заміж за місцевого красеня Анрі Дапіо, який невдовзі загинув. Загинув, як і багато інших. Почалася війна. Герцог Жан взяв у облогу наш замок і заприсягся винищити всіх д’Еконсбефів. Загинув мій син, загинули наші люди… Мені вдалося вирватися разом з уцілілими. Нас переслідували, немов диких собак. Ми не могли допомогти нашим людям. Жеак Дагарр разом із сином Санксі виїхали за море — до Басконїї, Лізетта — та, кого ви називаєте вдовою де Піо, — до Окситанії. Я з онуками зумів дістатися до Бургундії.
Отже, я не помилився. Де Гарр, удова Піо й д’Еконсбеф були знайомі ще до приїзду в Пам’є. Дещо стало прояснюватися.
— Потім нас запросив граф Тулузький. Він наш родич — дуже далекий. Він запропонував нам оселитися в цьому замку. Звісно, Артигат і його околиці — володіння небагате, але ми раді і цьому. Коли про це дізнався Санксі Дагарр, він теж переїхав, щоб бути ближче до нас. А Лізетта Дапіо жила в Артигаті вже кілька років. У Дагарра-молодшого була родина, й він не схотів перебиратися до замку, але коли нам знадобилася служниця, ми запросили його дочку — Жанну. Вона
