Овернський клірик - Андрій Валентинов

не можна одружуватися?

— Що?!

Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:

— Чернець — він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…

Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.

— Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, — найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.

— У к-кого? — П’єрові очі покруглішали.

— У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.

Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.

— Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».

Нормандець слухав з роззявленим ротом.

Ні, Папа помилився — дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний — навіть занадто розумний.

— А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.

Нормандець напружено думав:

— А я чути, що ці… химати можуть женитися.

— Схизмати, — намагаючись не всміхнутися, уточнив я. — Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…

— Про це є пісенька, — Ансельм кинув на мене лукавий погляд. — Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.

Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.

Чутка йде по Англії, слухає громада: Сполошились клірики в тім краю прекраснім — До життя смиренного кличе папи влада Пишнолюбців, що жили у привіллі сласнім. Тяжко стало на душі — непосильна втрата. Підірвалась в духовенства віра у прелата. Раду радять на соборі: чи ж воно годиться превелебному в сутані з жінкою водиться?

Я знав цю пісню — вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.

Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.

Перше слово ієрею зразу ж перепало, Він підвівся і рече, зляканий немало: «Не бажаю, — оглашає, — відпускати любку. Я ж бо так її кохаю, як голуб голубку». Другий голос, що вступив у дискусій шквали, Був від скромного ченця (навіть не чекали!). Мовить той: «Мені, о браття, буде справжнє лихо, Як не спатиме зі мною наша повариха»…

Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.

Третій каже: «Всі зі мною мусять бути згодні! От колись я мав жінок, може, близько сотні, А тепер одну тримаю, менше так турботи, — Радше золото віддам, ніж її щедроти!» Ще один на ноги звівсь, гнівом аж палає: «Вимагає неналежне ставлення святая…»

Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.

АВЕНТЮРА ЧЕТВЕРТА
ПРО ДОҐРІВ, ЯКИХ ЩЕ ІМЕНУЮТЬ ДЕРҐАМИ
I

— Замок прямо, — Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. — Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.

— А праворуч? — поцікавився я.

Ліс у цих