Овернський клірик - Андрій Валентинов

місцях порідшав, але йти стало нелегко — дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати — просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.

— Праворуч? — дівчина задумалася. — Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.

Я не повірив, але сперечатися не став.

Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.

Напевно, навіть брат Петро вже зметикував, що й до чого.

Дорогою я кілька разів намагався розпитати дівчину про замок і його мешканців, але відповіддю було мовчання. Жонглерка йшла мовчки, й вираз її обличчя мені подобався все менше й менше. Спочатку вона хвилювалася, але потім обличчя її скам’яніло, ставши холодним і сумним, немов на похороні.

— Отже, не знаєш, дочко моя, — я поглянув на Ансельма, той криво посміхнувся у відповідь.

— Отче Гільйоме, — П’єр похмуро дивився на порожню дорогу. — Тут небезпечно ходити… йтить…

Мені й самому не подобався наш похід у цей схований у лісових передгір’ях замок, але я знав — тільки там я можу отримати відповіді на свої запитання. Звісно, якщо мені схочуть відповісти.

— Отче Гільйоме, — Ансельм, перезирнувшись із П’єром, відкликав мене вбік. — Я… Ми… Так не годиться. Я впевнений — брат Умберто теж вирішив зайти до д’Еконсбефа.

Я теж був у цьому впевнений. Схоже, ми йшли слід у слід за сумлінним посланцем Орсіні.

— Якщо ми зникнемо, всі скажуть, що нас викрав демон.

— Або ж розбійнички славного де Гарая. Що ти пропонуєш, брате Ансельме?

Італієць знизав плечима:

— Тут і пропонувати нічого. Підемо ми із братом Петром. Ви повернетеся до Артигата й зачекаєте. Постараюся дізнатися все, що можна… Отче Гільйоме, вони не наважаться нас зачепити, бо тоді втрутитеся ви. У вас повноваження легата.

— І я оголошу хрестовий похід… Брате Ансельме, в Артигаті немає кам’яних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.

Я підкликав Анжелу й П’єра.

— Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?

Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є. © http://kompas.co.ua

— Дочко моя, не так важко здогадатися, що ти й твій батько йшли до д’Еконсбефа. Саме в д’Еконсбефа ти сподівалася знайти допомогу. Він обіцяв виручити батька?

Анжела кивнула.

— І тобі веліли знайти нас в Артигаті й постаратися якнайшвидше привести до замку. Хто звелів — сеньйор Домінік? Його батько?

Вона не відповідала, але цього й не було потрібно.

— Вона нас зрадила, отче Гільйоме, — Ансельм скривився й відвернувся, щоб не дивитися на дівчину. — Я ж казав вам…

— Ансельме! Ти не розумієш! — у її голосі чувся розпач. — Моєму батькові загрожує смерть! Сеньйор Домінік сказав, що хоче тільки поговорити з вами.

Поговорити… Із братом Умберто вже поговорили.

— Вони не вбивці! — Анжела повернулася до італійця, потім — до мене. — Вони обіцяли…

— Отче Гільйоме! — Ансельм взяв мене під руку й відвів убік. — Ми повинні змусити її розповісти. Вона щось знає!

— Схоже, — погодився я. — Але вона не схоче.

— Не схоче? — смагляве обличчя побілішало. — У такому разі… У такому разі, є засіб…

— Що?

Мені здалося, що мені почулося. Дворянин, брат-бенедиктинець, молодий симпатичний хлопець, пропонує катувати дівчину, котра зовсім недавно зізналася, що він їй небайдужий!

— У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви — представник легата. Ви маєте право. Вона — втікачка, злочинниця й зрадниця!

Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]

— Гаразд, — кивнув я. — Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!

Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.

— Відпустіть мене, — тихо проказала дівчина. — Я піду… Я не повернуся до замку…

Я їй не вірив — вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…

Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.

— Брате Петре!

Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.

— Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, — я поглянув на небо, — коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді — дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться —