Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

— О, це цікаво! — промовив Журка. — Якщо так, то ходімо до кімнати професора.

Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.

— Ви певні, що Йонаш винен, правда?

— Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, — сказав Журка. — Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.

— То чому ж ви його не арештуєте? — прошепотіла Протоклицька.

— Це зайве, — пробурмотів Журка. — Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, — Поручик скромно оглядав нігті. — Здається, ви хотіли сказати мені щось цікаве?

— Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.

Журка зітхнув.

— Ви не сказали поки-що нічого оригінального.

— Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.

— Невже?

— Я бачила на власні очі. У вівторок перед обідом я була в кімнаті Йонаша… Хотіла віддати йому книжку… В кімнаті не було нікого… Я хотіла вийти, але раптом почула, як хтось обережно відчиняє двері. Я чула, що то не Йонаш. Мені було якось ніяково, що хтось чужий застане мене тут… а разом з тим… І цікаво, хто може заглядати в кімнату. Я сховалася за віконну занавіску. І побачила Заплона. Він навшпиньки підійшов до чемодана, що лежав на стільці, і всунув у нього щось схоже на книжку чи зошит. Потім, оглядаючись на всі боки, зник за дверима.

— Непогана казочка, — посміхнувся Журка, не піднімаючи голови.

— Казочка?! Як ви можете! — Протоклицька схопилася з місця.

— Дуже кепсько обдумана казочка, — сумовито повторив Журка. — У цьому домі всі раптом виявили в собі таланти Езопа. Це дуже сумне явище, такі загальні мандри в країну казки. Я жалкую, що мені не п'ять років. Ах, людині завжди не щастить! Коли я мав п'ять років, ніхто не хотів розповідати мені казок. Тепер, коли мені тридцять п'ять, усі засипають мене казками. Та з цього мало користі. Мене вже давно, шановна пані доктор, цікавлять тільки факти, тільки реальні факти, і мені приємно усвідомлювати, що я вмію відокремити їх від витворів фантазії.

Доктор Протоклицька прикусила губи і, кинувши на Журку лютий погляд, вийшла з кімнати. Журка витягнув довгі ноги і засміявся.

— Хай йому грець, я й не знав, що ця жіночка так уболіває за того лавандового фертика! А крім того, і не підозрівав, що вона здатна на таке самопожертвування.

— Ти не віриш їй?

— Аніскільки. Якби так було, то вона не ждала б до цього часу. Типова брехня на скору руку, зліплена з неясних спогадів про детективні повісті. «Сховалася за завіскою… двері поволі відчинилися… тінь навшпиньках наблизилась до чемодана». Ох, як це банально! Зненацька Журка замислився.

— А проте варто було б допитати того блазня Заплона. Не шкодить нагнати йому трохи страху.

Заплон лежав на лежанці, поклавши ноги на сусідній стілець. Позіхав.

— Нудьгуєте? — запитав Журка.

— Страшенно! — позіхнув Заплон. — Здуріти можна! Коли ж ви, в дідька, закінчите це слідство, слідча особо? Доки будете нас тут тримати?!

— Ніхто вас не тримає. Здається, ми уклали добровільну угоду. Можете виїхати хоч зараз.

— Дякую, — промимрив Заплон. — Я поїду, а ви посадите мені на шию ангела-хранителя, правда ж? Виїжджати нема потреби. Але я з радістю вибрався б з вами кудись на риболовлю.

— Зі мною на риболовлю? — здивувався Журка.

— В цей період риба клює дуже добре.

— На вашому місці я не думав би про рибу. Ви самі не розумієте, в якому становищі опинилися, докторе Заплон, — посміхнувся Журка.

— Невже воно раптом погіршало?

— Страшенно. Тільки що на вас звалилося тяжке звинувачення.

Заплон свиснув.

— Ви мене зацікавили, поручику.

Журка закурив цигарку.

— По вас я не міг би й подумати, що ви любите гратись у святого Миколая.

— У святого Миколая?.. Ото комедія! Ви говорите дедалі цікавіші речі, поручику.

— Але це у вас анахронічні нахили, — вів далі Журка. — Наскільки мені відомо, святий Миколай не приходить на Великдень.

— Справді, поручику, з того часу, як ви почали гру з словами, ви стали незмірно цікавіші. Але може, нарешті, ви вже почнете розмовляти як міліціонер?

— Сумніваюся, чи це буде приємно для вас, — цідив Журка. — Ви почали негарну гру, докторе. Розумію, що якби ви тримали при собі рукопис, то це при даній обстановці трохи зв'язувало б вас, але підкидати його колезі в чемодан — це виключно поганий хід. Це нечиста гра, докторе.

— А хай йому чорт! — зітхнув Заплон. — Один — нуль на вашу користь!

Журка витріщив очі.

— Ви не заперечуєте?

— Ні, аніскілечки, — позіхнув, нудьгуючи, Заплон. — Ми ж домовилися, що гратимемо чесно. Щоб гра була цікава, треба дотримуватись певних правил, лояльність зобов'язує нас до цього. Я ж сказав уже вам, що в мені ви матимете найбільш пристойного партнера. Тому, поручику, я й кажу: один — нуль на вашу користь.

Що це за жарти? — наїжився Журка.

Жарти? Ви смішите мене, поручику.

— Отже, ви признаєте, що у вівторок…

— Справді, у вівторок… — кивнув головою Заплон.

— Ви пробралися перед обідом до кімнати доктора Йонаша…

— Пробрався до кімнати Йонаша.

— І сховали в його чемодані рукопис.

— Сховав.

— Не знаю, чи ви розумієте, які наслідки матимуть ці зізнання. Я буду змушений арештувати вас по обвинуваченню в убивстві з метою присвоєння собі наукової праці забитого.

Заплон скривився.

— Ох, ви знову