Той, хто вбиває - Кріс Тведт
Тут не було нікого іншого, у кожному разі нікого, хто міг би мене почути, злякатися чи зрадіти від моєї появи.
Я повинен був негайно покинути дім, а не покинув. Натомість рушив до її спальні.
Двері зачинені. Я поклав руку на клямку, швидко видихнув ротом.
Відчинив.
Побачив її.
Не підійшов ближче, став на порозі. І від дверей бачив більше, ніж достатньо.
Я бачив, що вона гола.
Я бачив, що вона мертва.
І я побачив ще дещо.
Ноги підгиналися. Я спустився сходами, вийшов надвір, не зачинивши за собою дверей, брів стежкою, похитуючись, немов п’яний, якось дочвалав до авта, сів за кермо. Аж тоді вийняв мобільний і зателефонував.
Не на 112 чи 113, ніякої потреби в поспіху вже не було, ніякого сенсу викликати швидку чи поліцію. Я зателефонував Ґюннарові Маркюссену.
— Що? — скрикнув він. — Про що ти кажеш, Бренне? Ти п’яний? Можеш говорити голосніше?
Нарешті до нього дійшло.
— Нікуди не йди до нашого приїзду. І нічого не чіпай, — звелів він.
Я і не збирався нікуди йти, сидів за кермом, дивлячись крізь брудне лобове скло, як сонячний диск на мить завис над гірським хребтом на північному заході, а тоді, наче відважився, хутко пірнув, і весь довколишній світ поринув у тінь.
За якийсь час я почав мерзнути, а потім мені стало млосно. Піт зросив усе тіло, я відчинив дверцята й виблював. Саме тієї миті у вуличку завернув перший патрульний автомобіль, з виском загальмував навскоси переді мною. Молодий констебль з неголеними щоками вискочив з авта.
— Не рухатися! — крикнув він. — Нас повідомили, що тут сталося убивство!
Я підвів голову, глянув на нього, і мене знову вивернуло — жовто-зелене в’язке блювотиння розтікалося асфальтом.
Розділ 50
— Ти топтався по хаті, відчиняв двері, знищив сліди, забруднив місце злочину! Що ти собі, з біса, думав, Бренне? Невже не можна було принаймні вийти тим самим шляхом, яким зайшов, щоб не затоптував сліди на порозі? — докоряв Ґюннар Маркюссен.
Ми сиділи в його автомобілі. Маркюссен, здавалося, ще більше засвинив авто, відколи я сидів тут востаннє, — усюди валялися паперові кавові кухлики й зіжмакані обгортки з-під шоколаду. У садку поліцейський натягав огороджувальні стрічки. На вулиці поволі збиралася юрба зівак.
— Я не працюю у поліції, — боронився.
— Тобі невимовно пощастило, — похмуро буркнув Маркюссен. — Інакше був би вже безробітним.
Я промовчав.
— Що тебе сюди занесло? Навіщо ліз у вікно?
— Хотів поговорити з Геллє. Ми умовилися про зустріч, а вона не прийшла, і я подумав...
— Здається, я вже чув колись цю історію... — урвав мене Ґюннар.
Констебль постукав у його вікно. Маркюссен опустив шибку.
— Що там?
— Ми знайшли за будинком пальто чи куртку, — казав полісмен. — Щось на кшталт бушлата.
— То моя, — сказав я. — Буду радий, якщо мені її повернуть.
— Відай її криміналістам, — звелів Маркюссен, не дивлячись на мене. — Гадаю, ти маєш інші куртки, — сказав він, коли я почав протестувати. — А цю тобі повернуть пізніше.
Довелося змиритися.
— Повернімося до мого запитання. Навіщо ти заліз через вікно? Незвичний спосіб зайти до будинку, навіть якщо хтось не з’явився на зустріч.
Я намагався пояснити, але мої думки були немов пошматовані на клапті й розвіяні вітром.
— Ви були коханцями? — урвав за якийсь час мою безалаберну балаканину Маркюссен.
— Так. Радше — ні. Ми недовго були коханцями, але тепер уже ні.
— Чому?
— Вона мене покинула. Після отого з Юсефом... Зґвалтування. Чи... не знаю...
Маркюссен прискіпливо приглядався до мене.
— Дай мені свій мобільний, Бренне!
— Навіщо?
— Роби, що кажу! Ти знаєш, навіщо. Найчастіше вбивства скоюють найближчі, чоловіки, коханці, у тому числі й покинуті.
— Думаєш, то я її убив? Чи ти здурів?
— Я нічого не думаю, Бренне. Просто дотримуюся закону. Як завжди. Доки не з’являється якийсь бісовий адвокат, який вищипує на мені пір’я у суді. Такий мій досвід, — він простягнув руку. — Дай сюди!
Я похитав головою, але послухався.
— Пін-код, будь ласка!
Я назвав, а він записав його кульковою ручкою на долоні.
— Дуже професійно, — буркнув я.
Маркюссен пропустив мої слова повз вуха.
— Ти зачасто вигулькуєш на місцях злочину, і це мені не подобається, — сказав він.
— Що це означає? Ти мене затримаєш?
Ґюннар довго й уважно мене розглядав.
— Та ні, — промовив урешті. — Щось ти погано виглядаєш, Бренне. Я попрошу когось відвезти тебе додому, а завтра чекаю у своєму кабінеті рівно о дев’ятій ранку.
— Я й сам можу доїхати.
— Не думаю.
— Чому це? Хочеш, щоб криміналісти ще й моє авто оглянули?
— Ти зараз не в тому стані, щоб сідати за кермо.
Додому мене завіз той самий констебль з неголеними щоками, який перший з’явився на місці злочину. Він намагався балакати дорогою, здавалося, ніби мовчанка гнітить його, а що я не відповідав, то й він помалу замовк.
Вдома я невпинно сновигав кімнатами, які стали немов більшими, ніж були досі. Здавалося, увесь світ спорожнів й осамотів.
Десь я читав, що Всесвіт має властивість розширюватися. Усе, від найбільших галактик до найменших атомів, віддаляється одне від одного, і точнісінько так мені видавалося, ніби відстань між мною та рештою людей дедалі збільшується. Одного разу вона стане нездоланною. Мій батько, Геллє, мій друг Петер — усі опинилися поза межею досяжності.
Не знаю, котра була година, коли в двері подзвонили. На сходах стояла Сюнне.
— Чула, що сталося, — сказала вона.
Я мовчки кивнув, не мав сили відповісти вголос. Побачивши Сюнне, я відчув невимовну полегкість, незаперечний доказ, що я не самотній у світі.
— Можна ввійти? — запитала вона.
— Звичайно, — я відступив убік, пропускаючи її в коридор.
Сюнне заварила какао, і це нагадало мені мою матір. Один з небагатьох спогадів про маму — як вона заварює мені какао.
— Звідки ти довідалася? — запитав я, коли ми сіли у фотелі в екері.
— Маркюссен зателефонував.
— Ґюннар Маркюссен? Нащо?
— Вважав, що не варто залишати тебе самого
