Той, хто вбиває - Кріс Тведт
Після того, що з нею трапилося, Геллє замкнулася у собі, відгородилася за зачиненими дверима від мене й від усього світу. Я міг зрозуміти таку поведінку, хоч мені дуже хотілося, щоб вона порадила собі з бідою в інший спосіб.
А якщо Юсеф Мардал сказав правду? Його слова вп’ялися мені в мозок, немов хробак у яблуко, посіяли сумніви, яких я не міг позбутися.
Осколки спогадів непрохано зринали у свідомості, як спливають на поверхню водойм потопельники спекотного літа.
Я згадав неприховане захоплення Геллє Юсефом і її безпідставне — як тоді думалося — звинувачення, ніби я ревную її до нього.
Її очевидне роздратування через невгамовне фліртування Барбари з Юсефом того вечора, коли ми сиділи разом у барі.
«Як на мене, вона зійшлася з тобою, щоб відімстити мені», — сказав Юсеф.
Барбара, яка скаржилася, що Геллє віддалилася віл неї.
Не менш яскраво врізалися у пам’ять слова Юсефа про те, що Геллє безсоромна, залюбки демонструє своє тіло. Вона такою, справді, була. І це мене в ній збуджувало. Звідки Юсефові знати, якби вони не були близькими?
Так, він цілком міг казати правду. Трохи забагато збігів у його розповіді, щоб повністю відкидати таку ймовірність. Геллє мене покинула, і причиною цьому могла стати не лише наруга над нею, а закоханість в іншого.
З іншого боку, важко було усвідомити, що мене могли так зухвало обвести навколо пальця, що я так кардинально обманувся в нашому коханні. Юсеф Мардал — осмикував я сам себе — маніпулятор високого рангу, чоловік, який інстинктивно хапав за горло кожного стрічного, який з насолодою завдавав болю іншим, сіючи сумнів у їхніх душах. Він цілком міг помітити мої слабкості й безжально ними скористатися.
До того ж, мені не давало спокою ще й інше відчуття. Моя неприязнь до Юсефа Мардала межувала з ненавистю. Коли ми сиділи в кімнаті для відвідувачів, частина мого мозку гралася думкою побити його, скопати ногами, аж доки він корчитиметься на підлозі, покарати його фізично. То була всього лиш ефемерна думка, але тієї миті, коли насправді дійшло до рукоприкладства, прірва між фантазією і дійсністю виявилася неприємно очевидною.
Я не очікував такого натиску й сприту. Він впорався зі мною, немов з ганчір’яною лялькою. Він незрівнянно переважав мене фізично, і це мене прикро діткнуло.
Я розплющив очі. Шибки запотіли від дихання, і я ніби опинився у сірій, непрозорій бульбашці, де неможливо було відрізнити брехню від правди, добро від зла.
Я завів двигуна і ввімкнув на повну потужність вентилятора. Потім схопив мобільника, зателефонував до тюрми й попросив про зустріч з Юсефом. Доки чекав на з’єднання, світ поза вікнами авта поволі розвиднювався, мури, що розділяли мене й Юсефа, набували обрисів розмитих тіней.
— Слухаю? — почувся у телефоні голос Юсефа.
— Я подаю апеляцію до окружного суду, — сказав я.
— Тобто ти залишаєшся моїм адвокатом?
— Поки що. Потім буде видно...
Я раптово прокинувся. Надворі глупа ніч. Я повернув голову, годинник показував 4:20. Я спітнів, до горла підкочувалася тривога, невиразно пригадувався сон. Геллє і Юсеф удвох, переплетені тілами, голі. Татуюваня на його тілі звивалися немов живі гадюки, доки він сильними поштовхами входив у її лоно, а Геллє з розтуленим ротом мліла в нескінченному екстазі.
У голові зринула думка, і я вже не міг її позбутися. Вона тривожила й лякала. Годину я перевертався з боку на бік і нарешті здався. Доки снідав, ніч зблідла, сторожко зацвірінькали пташки, ніби не насмілювалися повірити, що вже йде до весни, що народився новий день.
У конторі було порожньо й тихо. Ще дві години до приходу на роботу пані Сьоренсен і стільки ж до появи Сюнне. Безлюддя в офісі було мені на руку. Я хотів дещо перевірити у спокої і тиші, щоб не заважав звичний робочий гармидер.
Спершу я не знайшов потрібної теки, перенишпорив усі полиці, доки здогадався, що справу, мабуть, уже здали до архіву. І справді. У комп’ютері навпроти неї позначка, що провадження завершене, але, на щастя, справа ще не пішла до загального архіву. Урешті-решт я знайшов її в одній з пачок, нагромаджених під стійкою рецепції.
«Барбара Бломберґ» було написано на теці.
Я забрав її з собою в кабінет, розгорнув і відразу знайшов майновий перелік, який мені підготувала Барбара, а я лише побіжно переглянув його, коли вона прийшла на консультацію.
Потім я покопирсався в матеріалах кримінальної справи Юсефа Мардала, розшукав запис допиту Гелле, поволі читав, доки наткнувся на речення, яке невиразно пам’ятав.
«Барбара була доброю і щедрою подругою, — розповіла Геллє у поліції. — Вона допомогла мені фінансово, дала шістсот тисяч крон, щоб я після розлучення могла відкупитися від свого колишнього чоловіка й викупити будинок. То був подарунок з її боку».
Потім я перебіг, ведучи пальцем, список маєтностей Барбари, довжелезний список, на багато сторінок: нерухомість, одне авто, рахунки в різних банках, чимало акцій, вміст банківських скриньок. Десь посеред списку знайшов те, чого шукав.
«Позика Геллє Мьорк, 600 000 крон. — Термін сплати в повному обсязі минає 1 січня 2016 року».
Отже, не подарунок, а позика.
Геллє Мьорк скористалася смертю Барбари для власної наживи. Я відхилився на спинку крісла, задивився невидючим поглядом у вікно.
Я не надто переймався прагненням Адама Ліда чи, зрештою, Братської церкви дорватися до грошей Барбари. Мене прикро діткнула думка, яка закралася в голову ще напередодні, але я її відігнав — надто неймовірною вона видавалася. Думка, що Геллє могла вбити Барбару з ревнощів.
Тепер я вже не міг її так просто відігнати.
Шістсот тисяч крон, може, й не бозна-яке багатство в наші дні, але для Геллє — це чимало грошей. Вона не раз жалілася, що ледве зводить кінці з кінцями. Люди, бувало, убивали й за менше...
Розділ 49
Минуло п’ять днів. Я сидів у «Вессельстюені» і чекав на Геллє.
Я нервувався, боровся
