Той, хто вбиває - Кріс Тведт
Геллє ігнорувала мої прохання зустрітися, ані разу не відповіла на дзвінки й есемески. Зрештою, я вдався до погроз.
«Я знаю про позику Барбари», — написав я. — «Якщо відмовлятимешся від зустрічі зі мною, я буду змушений передати цю інформацію далі».
Кому і як я збирався передавати інформацію, хай придумує її фантазія. Погроза подіяла, вона погодилася на зустріч, але винятково в публічному місці. Я не знав, чого вона боялася, але мені було байдуже.
Ми домовилися про побачення у «Вессельстюені» о пів на першу.
Є у тому своєрідна іронія, думав я, чекаючи. Саме у «Весселі» ми одного вечора перетнулися з Геллє вдруге. Мені невблаганно лізли в голову спогади, як ми були разом, легенький пух на її руках, немов шовк на сонці, скуйовджені кучері, які починали кучерявитися лише тоді, коли вона підбирала їх догори зашпилкою, запах її тіла вранці. І водночас пам’ятав її такою, як у суді. Там вона була чужим, мовчазнішим і якимось безживним образом самої себе. Згадки перехльостувалися в голові, мені важко було навести на неї фокус. Може, я дурив себе. Може, я збирав докупи половинчасті спомини й розпливчасті образи в прийнятну для себе історію, яка допомогла б примиритися з тим, що трапилося.
Я мусив довідатися правду про неї і про себе. Я міг би жити з усім, окрім невідомості. Здавалося, мені важливіше не те, чи вона вбила Барбару Бломберг, а чи мала хоч колись ніжні почуття до мене. Я прагнув знати, кохала вона мене чи лишень використовувала.
Якоїсь миті заглиблення у себе я усвідомив, що мої пріоритети свідчать і про мою сутність. То й що? Я такий, як я є. А якою ж є Геллє Мьорк — ось в чому питання!
Ще п’ять хвилин до умовленого часу. Ось Геллє уже спізнюється на п’ять хвилин. Може, запанікувала? Ще за п’ять хвилин я почав їй телефонувати. Ніякої відповіді. Я далі набирав номер, механічно, маніакально, а о другій годині зрозумів — вона не прийде.
Не знаю, що тоді відчував. Гнів, що знову кинула мене. Безсилля. Можливо, навіть якийсь натяк на полегшення. Я боявся тієї зустрічі. Боявся правди.
Погода знову помінялася, як це часто буває на початку квітня. Вранці ще на вершинах довколишніх гір лежав сніг, а тепер у повітрі запахло весною, і світло таке весняне, ось тільки це мене нітрохи не тішило, скоріш навпаки. Я неквапно простував вулицями, перемагаючи в собі несамовиту нехіть повертатися на роботу.
О четвертій по обіді пані Сьоренсен попрощалася і пішла додому.
За годину до кабінету зазирнула Сюнне й сказала, що з неї на сьогодні досить. Я кивнув замість відповіді, вдав, ніби дуже зайнятий паперами. Якби ми заговорили, Сюнне відразу помітила б, що зі мною щось не те; з часом вона навчилася безпомилково впізнавати мій настрій з виразу обличчя чи з мови тіла, а я не мав ніякого бажання розмовляти з нею про свої гризоти. Принаймні не тепер. Не тоді, як сама вона сяяла щастям. Згадка про Дідріка майнула в голові, картина, де він стоїть з чужою жінкою у черзі на таксі. Мабуть, я тоді недобачив, подумав я. Добре, що нічого їй не сказав...
Я вирішив більше не телефонувати Геллє, але о шостій вечора не витримав і ще раз набрав її номер. Востаннє пообіцяв сам собі. Ще одна спроба і баста...
На тому кінці відразу ввімкнувся автовідповідач.
Точнісінько, як тоді, пів року тому — згадалось мені. Спершу вона просто не брала слухавки, а коли дзвінки осточортіли, вимкнула свого мобільного.
У мені наростала злість на її боягузтво й водночас тривога. Щось там не те. Я вже подумував, чи не звернутися в поліцію. Я ще був адвокатом Юсефа Мардала, і якщо з’являлася хоч найменша підозра, що хтось інший міг скоїти злочин, за який його засуджено, моїм обов’язком було це з’ясувати.
Та я вагався. Лише за допомогою позики на шістсот тисяч я міг докопатися до істини. Я ще не хотів здаватися. У поліцію можна й завтра піти.
Годинник показував сьому, коли я припаркувався перед будинком Геллє. Я вимкнув двигуна, трохи посидів, сумніваючись, чи правильно чиню. Вечірнє сонце м’яко й тепло освітлювало західну стіну, а фасад будинку був у тіні. Зрештою, я узяв себе в руки, вийшов з-за керма, хряснув дверцятами і, не замикаючи авта, рушив стежкою через садок.
Минулого разу вона не захотіла відчинити. Коли ж таки змушена була пустити мене в дім, я повівся як ідіот, як дикун. Під черевиками скрипіла жорства, а я думав, що сьогодні не смію втратити самовладання.
Я подзвонив у двері, ніхто не відчинив. Попри всі свої добрі наміри, я почав закипати всередині. Зазирнув у поштову скриньку, побачив дві газети, нинішню і вчорашню. Може, вона кудись поїхала або втекла? Думка, що Геллє могла вбити Барбару, повернулася з новою силою, однак я ще не міг у це повірити.
Натиснув клямку — замкнено. Обійшов будинок ззаду, оглянув усі вікна, двері льоху. Усе зачинено й замкнено, за винятком одного вікна на другому поверсі, відхиленого на шпарку. На краю обійстя стояла дровітня, а може клуня для реманенту. Алюмінієва драбина висіла на іржавих гачках на зовнішній стіні. Я зняв драбину, заніс під будинок; трохи намучився, розтягаючи її в довжину, прихилив до стіни й обережно поліз догори.
Не відразу зумів відчинити вікно — щось його зсередини тримало, а я не міг достатньо далеко запхати в шпарку руку, щоб з’ясувати, що саме. Балансуючи на драбині, я зняв куртку й кинув її додолу, на жорству. Потім підкотив до ліктів светр, і рука пролізла. Пальці намацали гачок і скинули його з вушка.
Якщо мене побачить хтось із сусідів, неодмінно викличе поліцію. Я роззирнувся навсібіч, але присадибна ділянка простягалася далеко, а дерева заслоняли будинок. Навряд чи хтось міг мене помітити. Потім я запхав голову у вікно, перехилився до половини тулубом. То була ванна, як я і думав. Я заліз досередини, прислухався, дедалі більше впевнюючись, що в будинку нікого немає. Але щось дивне відчувалася в атмосфері дому, дивною була тиша.
Я прохилив двері, вийшов у темний коридор.
— Агов! — гукнув я неголосно. — Геллє? Ти тут?
Я впізнав запах.
Невиразний. Однак непохибний, солодкавий дух, слабкий і все ж дуже відчутний. Мені перехопило
