Таргани - Ю. Несбе

Охоронявся будинок так собі. Біля в’їзду в гараж стояли й розмовляли два чоловіки у формі. Вони поглянули в бік білої людини й добре одягненого тайця, які рушили прямо до ліфта, і продовжили розмову.

Коли Харрі із Сунтгорном опинилися перед квартирою Льокена на тринадцятому поверсі, або «12 В», як свідчила кнопка ліфта, Сунтгорн дістав дві відмички у вигляді шпильок і застромив у замок. А потім майже відразу ж витяг їх.

— Головне — не квапитися, — прошепотів йому Харрі. — Не хвилюйся, у нас є час. Спробуй інші відмички.

— Інших у мене немає.

І Сунтгорн із посмішкою розгорнув двері у квартиру.

Харрі не вірив своїм очам. Може, Нхо зовсім і не жартував, коли розповідав Харрі, чим заробляв собі на життя Сунтгорн, перш ніж піти на службу в поліцію. Але навіть якщо раніше Сунтгорн не порушував закону, він зробив це зараз, подумав Харрі й, знявши черевики, увійшов у напівтемну квартиру. Ліз пояснила їм: для того, щоб одержати ордер на обшук, потрібен дозвіл прокурора, а це означає, що необхідно проінформувати начальника поліції. Зробити ж це досить проблематично, коли той уже призначив головним підозрюваним Єнса Брекке. Тут Харрі зазначив, що особисто він місцевому начальникові поліції не підзвітний і все-таки погуляє навколо квартири Льокена й подивиться, що там і як. Ліз зрозуміла натяк і заявила, що знати нічого не хоче про плани Харрі. Але товариство Сунтгорна йому не завадить.

— Спускайся вниз і чекай у машині, — прошепотів Харрі Сунтгорну. — Якщо з’явиться Льокен, набери його номер з мобільника в машині й після трьох гудків поклади трубку, ясно?

Сунтгорн кивнув і вийшов.

Переконавшись, що вікна квартири не виходять на вулицю, Харрі увімкнув світло, знайшов телефон і перевірив, чи є сигнал. Потім озирнувся навколо. Це була типова холостяцька квартира, позбавлена всяких непотрібних дрібничок і затишку. Три голі стіни, четверта схована за стелажем, що його займали стоси книжок і простенький портативний телевізор. У центрі кімнати, звісно, стояв масивний дерев’яний стіл на козлах замість ніжок, з лампою, яку можна побачити на креслярських столах архітекторів.

У куті лежали дві розкриті сумки для фотоапаратури, до стіни був притулений штатив. Стіл був усипаний паперовими обрізками, посередині лежали ножиці, одні великі й одні маленькі.

Дві камери, «лійка» й «Нікон Ф-5», дивилися на Харрі сліпими об’єктивами. Поруч із ними він помітив нічний бінокль. Харрі бачив такий колись, ізраїльська модель, вони кілька разів користувалися ним для спостереження. Батарейки підсилювали всі зовнішні джерела світла, так що можна було щось розглядіти навіть у цілковитій для неозброєного ока пітьмі.

Наступні двері вели до спальні. Постіль була не заправлена, і він припустив, що Льокен відноситься до тих небагатьох іноземців у Бангкоку, у яких немає прислуги. До речі, найняти прислугу коштувало зовсім недорого. Як Харрі встиг помітити, місцеві тільки раді, коли іноземці в такий спосіб забезпечують зайнятість у країні.

За спальнею була ванна.

Увімкнувши світло, він миттю зрозумів, чому Льокен обходиться без прислуги.

Ванна використовувалася як фотолабораторія, у ній тхнуло хімікаліями, стіни були обвішані чорно-білими знімками. На мотузці над ванною сушилися фотографії. На них була зображена людина в профіль, від грудей до ніг, і Харрі зрозумів, що не віконна рама заважала побачити фігуру цілком, а те, що верхня частина вікна прикрашена вигадливою мозаїкою з мотивами лотоса й Будди.

Хлопчисько, не старше десяти років, робив мінет, і це знімалося таким великим планом, що видно було очі. Невиразний погляд, відсутній, відсторонений. На ньому була футболка з логотипом «Nike».

— Just do it[30], — промурмотів Харрі собі під ніс. Він спробував уявити, про що думав цей хлопчик.

Крім футболки, на хлопчині нічого не було. Харрі підійшов ближче до паскудного знімка. Чоловік поклав одну руку на стегно, а іншою обхопив голову хлопчика. Харрі намагався розглянути профіль чоловіка крізь вітраж, але це було неможливо. Раптом здалося, що тісна, смердюча ванна стискається, розвішані по стінах знімки обступають, насуваючись звідусіль. Піддавшись імпульсу, Харрі зірвав фотографії, чи то зопалу, чи то з розпачу; у скронях запульсувала кров. У дзеркалі він побачив своє обличчя, коли, похитуючись, виходив із ванної з пачкою фотографій під пахвою. У кімнаті він плюхнувся на стілець.

— Бісів дилетант! — вигукнув він, важко дихаючи.

Він поводиться врозріз із первісним планом. Адже в них немає ордера на обшук, а тому було вирішено не залишати слідів, тільки роздивитися у квартирі, а коли вже щось знайдеться, то повернутися потім із ордером.

Харрі спробував знайти точку на стіні, сфокусувати на ній погляд і переконати самого себе: він учинив правильно, адже треба добути конкретні докази й покласти на стіл цьому упертому голові поліції. Якщо поквапитися, то можна сьогодні ж увечері представити факти прокуророві й зустріти Льокена вже з документами на руках, коли той повернеться з вечері. За цими думками Харрі взяв нічний бінокль, увімкнув його й подивився у вікно. Вікно квартири виходило на задній двір, і Харрі мимоволі пошукав там вітражне скло, але єдине, що він побачив, були білі стіни, що мерехтіли у зеленуватому світлі окулярів.

Харрі глянув на годинник. Зрозумів, що треба все-таки повісити знімки назад у ванну. Голові поліції досить буде його слів. І в цю мить він завмер.

Почувся якийсь звук. Тобто він чув безліч звуків, але один лише цей звук виділявся зі звичної какофонії вуличного шуму. Крім того, він ішов із вітальні. Це був дзвінкий ляскіт. Мастило й метал. Харрі відчув слабкий протяг від прочинених вхідних дверей і спершу подумав на Сунтгорна, оскільки той, хто ввійшов, постарався відкрити двері якомога тихіше. З того місця, де стояв Харрі, вхідних дверей видно не було, і він затамував подих, тоді як у голові бриніло безліч звуків. Один фахівець із акустики розповідав йому в Австралії, що мембрана людського вуха може розрізнити окремий тон у мільйоні різних частот. І тепер він уже чув не клацання замка дверей, а звук добре змащеного пістолета, який заряджали.

Харрі стояв у глибині кімнати — жива мішень на тлі білих стін, а вимикач був на протилежному боці, у вітальні. Тоді він схопив зі столу великі ножиці, нахилився й намацав дріт, що йшов від лампи до розетки. Потім висмикнув шнур і щосили ткнув ножицями у твердий пластик.

Із