Таргани - Ю. Несбе

— На добраніч усім і сподіваюся побачити вас завтра відпочилими.

Харрі наздогнав її біля ліфта й попросив пояснень.

— Послухай, Харрі, це Таїланд, і тут інші правила. Наш шеф поліції заявив вашому в Осло, що знайшов убивцю. Він уважає, що це Брекке, і коли я проінформувала його про останні дані розслідування, він дуже розсердився й заявив, що Брекке залишиться в камері попереднього ув’язнення доти, поки не надасть залізне алібі.

— Але…

— Не осоромитися, Харрі. Не осоромитися. Пам’ятай про те, що таєць ніколи не може помилитися.

— А якщо всі взнають, хто зробив помилку?

— Тоді все постараються зробити так, щоб це не виглядало помилкою.

Ліз увійшла в ліфт, і двері зачинилися, перш ніж Харрі встиг заперечити. А він нарешті згадав, що за пісню муркоче собі під ніс. «All Along The Watchtower». Як там починається? «There must be some way out of here, said the joker to the thief»[29]. Це вже точно.

На порозі квартири лежав лист, на конверті стояло ім’я Руни.

Він розстебнув сорочку. Піт, немов олія, вкривав його груди й живіт. Він спробував згадати самого себе в сімнадцять років. Чи був він закоханий? Напевно.

Він засунув лист у шухляду нічного столика, не розпечатуючи, оскільки мав намір повернути його відправникові. І влігся в ліжко під монотонний звук увімкненого кондиціонера й півмільйона машин за вікном.

Він подумав про Біргітту. Шведку, яку зустрів в Австралії: вона сказала, що любить його. Що казав йому Еуне? Що Харрі «боїться звикати до інших людей». Останнє, про що він подумав, — що всякі пологи закінчуються похміллям. І навпаки.

Розділ 32

Єнс Брекке виглядав так, ніби не спав весь цей час, з тієї останньої зустрічі з Харрі. Очі почервоніли, руки безцільно рухалися по столу.

— Отже, ви не пам’ятаєте охоронця паркінгу з афрозачіскою? — поставив запитання Харрі.

— Я вже сказав, що не користуюся паркінгом, — похитав головою Брекке.

— Ну що ж, забудемо на час про охоронця на ім’я Джим Лав, — сказав Харрі. — Подумаємо про те, хто ж так прагне засадити вас за ґрати.

— Що ви маєте на увазі?

— Хтось дуже постарався зруйнувати ваше алібі.

Єнс здивовано підняв брови.

— Десятого січня хтось поставив відеокасету від третього січня й зробив новий запис саме на той час, коли ми мали б побачити машину посла й те, як ви проводжаєте його на паркінг.

Єнс насупився.

— Подумайте про це.

— Отже, у мене є вороги?

— Імовірно. Або з вас просто роблять крайнього.

Єнс почухав потилицю:

— Вороги? Навіть не уявляю собі, хто це… — Раптом він просяяв: — Виходить, мене відпустять?

— Мені шкода, але вас досі підозрюють.

— Адже ви щойно сказали, що у вас…

— Голова поліції не хоче відпускати вас, поки не підтвердиться алібі. Тому прошу вас добряче подумати про це. Хто міг вас бачити після того, як ви попрощалися з послом і відправилися додому? Може, хтось на паркінгу, чи коли ви йшли з роботи, чи сідали в таксі, чи в якому-небудь кіоску або десь ще?

Єнс підніс пальці до лоба. Харрі запалив сигарету.

— От дідько, Харрі! Ви зовсім замучили мене цими відеокамерами. Я ніяк не можу зосередитися. — Єнс застогнав, зронивши долоні на стіл. — Знаєте… знаєш, що відбулося сьогодні вночі? Мені наснилося, що я вбив посла. Що ми разом із ним поїхали на машині в мотель, де я й всадив йому в спину тесак. Я намагався зупинитися, але моє тіло мене не слухалося; я, немов робот, усе колов і колов його ножем…

Він замовк.

Харрі зберігав мовчання, вичікуючи, коли той продовжить свою розповідь.

— Справа в тому, що я не можу бути замкненим, — проговорив Єнс. — І ніколи не міг. Мій батько звичайно…

Він важко глитнув і стис праву руку в кулак. Харрі побачив, як побіліли кісточки пальців. Єнс продовжував майже пошепки:

— Якщо до мене прийдуть із письмовим визнанням і накажуть підписати його в обмін на свободу, я плюну на все й підпишу що завгодно.

Харрі підвівся зі стільця.

— Все-таки спробуй згадати, хто тебе бачив. Тепер, коли ми розібралися з відеозаписами, ти можеш подумати як слід.

І він повернувся до дверей.

— Харрі!

Харрі ніколи не міг зрозуміти, що робить людей балакучішими, тільки-но повертаєшся до них спиною.

— Я слухаю.

— Чому ти вирішив, що я невинний, коли всі інші вважають навпаки?

Харрі відповів, не повертаючись:

— Насамперед тому, що в нас немає доказів провини, усього лише хитке алібі й слабкий мотив.

— А ще?

Харрі посміхнувся й повернув до нього голову:

— Тому що я відразу зрозумів, що ти шматок лайна, тільки-но тебе побачив.

— Що?

— Я дуже погано розбираюся в людях. На все добре.

Б’ярне Мьоллер відкрив одне око й подивився на будильник, що стояв на нічному столику, болісно думаючи, хто ж це дзвонить людям о шостій годині ранку.

— Знаю-знаю, котра година, — вимовив у слухавці голос Харрі, перш ніж Мьоллер встиг щось сказати. — Слухай, перевір мені одного хлопця. Так, нічого конкретного, просто відчуваю.

— Просто відчуваєш? — Голос Мьоллера нагадував звук, видаваний шматком картону, що потрапив у спиці велосипедного колеса.

— Еге, є таке діло. Гадаю, ми вийшли на норвежця, тому коло пошуків звужується.

Мьоллер відкашлявся, прочищаючи горло.

— Чому саме норвежець?

— Зараз поясню. На піджаку Мольнеса були виявлені сліди оленячого жиру, імовірно з ножа. Удар був нанесений під таким кутом, що стає ясно: убивця досить високий на зріст. А тобі відомо, що тайці переважно люди низенькі.

— Добре, але невже ти не міг почекати кілька годин, Холе?

— Звичайно, міг, — відповів Харрі.

Виникла пауза.

— Так чому ж ти дзвониш так рано?

— Тому що п’ять слідчих й один начальник поліції сидять тут і чекають, коли ти нарешті прочухаєшся, шефе.

Мьоллер передзвонив за дві години.

— З якої причини ти вирішив, що ми маємо перевірити саме цього хлопця, Холе?

— Я подумав, що людина, котра змастила ніж оленячим жиром, напевно бувала у Північній Норвегії. Потім я згадав деяких своїх приятелів, які проходили військову службу у Фінмарку й привезли собі відтіля саамські ножі. Івар Льокен довго був військовим і служив у Вардьо. До того ж я думаю, що він добре знає, що робити з таким ножем.

— Може, і твоя правда, — вимовив у відповідь Мьоллер. — Що тобі ще відомо про нього?

— Зовсім небагато. Тоньє Віг уважає, що він просто досиджує тут до пенсії.

— У базі даних на нього нічого немає, — сказав Мьоллер і раптом замовк.

— Що?

— І все-таки одна зачіпка є.

— Яка