Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
Врешті з’явився високий та енергійний Фламбо, і натовп трохи втихомирився. Голосом, котрий нагадував сирену, детектив наказав комусь (чи будь-кому) бігти за хірургом, потім він знову повернувся в темний і переповнений вхід до будинку, а його приятель, непоказний отець Бравн, подріботів за ним. Коли вони проходили через натовп, священик все ще чув прекрасну мелодію голосу священнослужителя, котрий возвеличував щасливого бога, приятеля фонтанів та квітів.
Отець Бравн побачив, що Фламбо і ще з шість осіб стоять довкола шахти, куди зазвичай спускався ліфт. Але його там не було. Там було дещо інше, а точніше, хтось, хто мав би спускатися в ліфті.
Впродовж останніх чотирьох хвилин Фламбо дивився вниз, на розтрощене й закривавлене тіло тієї чарівної жінки, котра не визнавала трагедій. У нього не було жодних сумнівів, що це Поліна Стейсі; і хоча він послав за лікарем, не сумнівався, що вона мертва.
Фламбо ніяк не міг згадати, чи вона йому подобалася, чи ні; швидше за все, і те, й інше. Але вона була для нього особистістю, і нестерпний спогад про її звички прорізав його сутність малими кинджалами страти. Він згадав її гарне обличчя й самовдоволені промови, і в цьому живому спогаді була вся гіркота втрати. Як грім серед ясного неба, як блискавка нізвідки, ця чарівна та зухвала жінка кинулася в шахту ліфта й розбилася. Це що, самогубство? Вона була зухвалою оптимісткою, це неможливо. Вбивство? Але хто міг би вбити в цьому напівпорожньому будинку? Затинаючись, він почав запитувати, де ж Калон, і зрозумів, що його слова не грізні, а жалісні. Важкий, рівний і глибокий голос відповів йому, що Калон останні п’ятнадцять хвилин возвеличує сонце в себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув руку отця Бравна, він повернув до приятеля потемніле обличчя й різко запитав:
— Якщо увесь цей час його немає, то хто це зробив?
— Може, ходімо нагору й там спробуємо довідатися, — відповів священик. — У нас є півгодини, перш ніж приїде поліція.
Залишивши тіло вбитої спадкоємиці хірургам, Фламбо помчав сходами в її офіс, побачив, що там нікого немає, і побіг у свій. Коли повернувся, його обличчя було бліде:
— Її сестра, — сказав він з вагомою серйозністю, — її сестра пішла прогулятися.
Отець Бравн кивнув головою.
— Або вона могла піднятися до офісу цього «сонячного» чоловіка, — сказав він. — Якби я був на вашому місці, то перевірив би це, а потім уже обговоримо все це у вашому офісі. Ні, — додав він, ніби щось згадав, — чи я колись порозумнішаю? Звичайно ж, у їхньому офісі.
Фламбо здивовано подивився на отця Бравна, та все ж попрямував за низьким священиком униз, до порожнього офісу Стейсі. Там загадковий падре вмостився у великому червоному кріслі біля входу, звідки міг бачити сходи й майданчики. Він не чекав надто довго. Через кілька хвилин униз урочисто зійшли три особи. Першою йшла Джоан Стейсі, сестра загиблої жінки, отож вона справді була нагорі, в тимчасовому храмі Аполлона; наступним ішов священнослужитель Аполлона, котрий завершив літанію й спускався порожніми сходами у всій своїй красі й величі. Білі шати, борода й розділене волосся робили його схожим на Христа, котрий виходить з преторії, з картини Доре. Останнім ішов Фламбо, насуплений і збентежений.
Міс Джоан Стейсі, зі стурбованим обличчям і волоссям, котре почало передчасно сивіти, відразу підійшла до свого робочого місця й поклала свої папери. Цей рух ніби повернув усім розсудливість. Якщо міс Джоан Стейсі була злочинцем, то холоднокровним. Отець Бравн подивився на неї з дивною легкою посмішкою і, не відводячи від неї очей, звернувся до когось іншого.
— Пророче, — сказав він, очевидно, до Калона, — я хотів би, щоб ви мені розповіли про вашу релігію.
— Я зроблю це з гордістю, — відповів Калон, схиляючи увінчану голову, — та я не впевнений, що розумію вас.
— Йдеться про те, — щиро й трохи несміливо сказав отець Бравн, — що нас навчили, ніби якщо у когось справді погані засади, то це частково його помилка. Але ми все ж розрізняємо когось, хто має чисту совість, від когось, хто більш чи менш затьмарив її софістикою. Отож чи ви вважаєте, що вбивство є злом?
— Це що, звинувачення? — дуже спокійно запитав Калон.
— Ні, — м’яко відповів отець Бравн, — це захист.
У кімнаті запанувала тиша. Пророк піднімався настільки повільно, що справді нагадував сонце. Він заповнив кімнату світлом і життям, видавалося, що здатен зробити те саме з Солсбері Плейн. Здавалося, його білі й пишні шати заповнили всю кімнату, рука епічно простягалася десь у далечінь і мала чорна постать священика виглядала недоречно й безглуздо, як кругла чорна пляма на бездоганній Елладі.
— Ми врешті зустрілися, Каяфо, — сказав пророк. — На цій землі немає нічого, окрім вашої церкви й моєї. Я поклоняюся сонцю, а ви — затемненню; ви служите вмираючому, а я — живому богові. Ви підозрюєте мене й обмовляєте, як і наказує ваша віра і статус. Усі ваші церкви мають поліцейські звички, ви лише прагнете сльозами й тортурами дістати з людини зізнання в провині. Ви звинувачуєте людину в злочині, я — в невинності. Ви звинувачуєте її в грішності, я — в доброчесності. Читачу диявольських книжок, я вам скажу ще дещо, перш ніж спростую ваші необгрунтовані наклепи. Ви навіть не можете уявити, наскільки мені байдуже, чи ви звинуватите мене, чи ні. Те, що ви називаєте ганьбою й жахом, для мене не більш ніж велетень з дитячої байки для дорослого чоловіка. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я можу сам себе звинуватити. В цій справі проти мене є лише одне, і я скажу вам, що це. Жінка, котра померла, була моєю нареченою й коханою, — згідно не з тим законом, котрий ви проповідуєте в ваших церквах, а з тим, котрий настільки чистий і суворий, що його ви не спроможні збагнути. Ми з нею перебували в іншому світі, не у вашому, походжали палацами у той час, як ви метушилися в тунелях і цегляних закутках. Я знаю, що охоронці закону, і світські, й церковні, вважають, що любов не може існувати без ненависти. От вам і перший пункт для звинувачення. Та є
