Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Місіс Гартер, затрусившись, звелася на ноги, злегка похитуючись з боку в бік. Її очі були зафіксовані на дверях, щось вислизнуло з пальців у камін. Вона видала стриманий крик, який застряг у горлі. У тьмяному світлі дверей стояла знайома постать із каштановою бородою, бакенбардами й у старомодному вікторіанському френчі.

Патрик прийшов за нею!

Її нажахане серце підстрибнуло й завмерло. Вона, мов підкошена, сповзла на підлогу.

Там і знайшла її Елізабет годиною пізніше.

Відразу покликали лікаря Мейнелла й поспішно викликали Чарльза Ріджвея з місця, де він грав у бридж. Але нічого не можна було вдіяти. Місіс Гартер уже не потребувала людської допомоги.

Аж через два дні по тому Елізабет згадала про записку, яку їй дала хазяйка. Лікар Мейнелл прочитав її з великою цікавістю та показав Чарльзу Ріджвею.

– Дуже дивний збіг, – сказав він. – Здається зрозумілим, що ваша тітка мала галюцинації щодо голосу свого покійного чоловіка. Вона накрутила себе до такої міри, що збудження було фатальним, і, коли справді прийшла та година, вона померла від шоку.

– Самонавіювання? – сказав Чарльз.

– Щось таке. Я повідомлю вам результати розтину якнайшвидше, хоча в мене щодо цього немає сумнівів. За таких обставин розтин був би бажаний, хоча все це суто формальність.

Чарльз із розумінням кивнув.

Попередньої ночі, коли сім’я спала, він вийняв дріт, який ішов від задньої частини радіоприймача до його спальні поверхом вище. Також, оскільки вечір був прохолодним, юнак попросив Елізабет запалити вогонь у його кімнаті, у якому спалив каштанову бороду та бакенбарди. Вікторіанський одяг, що належав його покійному дядькові, повернув у скриню на горищі, яка пахла камфорою.

Здавалося, він був у цілковитій безпеці. План, тьмяний контур якого сформувався в його голові, коли лікар Мейнелл сказав, що тітка може прожити за відповідного піклування ще багато років, був успішно втілений. Раптовий шок, сказав лікар Мейнелл. Чарльз, той приязний молодий чоловік, улюбленець старих леді, посміхнувся собі.

Коли пішов лікар, Чарльз машинально взявся за виконання обов’язків. Слід було владнати певні поховальні приготування. Родичам, які приїжджають здалека, потрібен цілий кортеж, щоб їх обслуговувати. Дехто з них мав залишатися ночувати. Хлопець опікувався цим оперативно й систематично, у супроводі потоку власних думок.

Дуже хороший хід справ! А скільки труднощів позаду! Ніхто, а перш за все його покійна тітка, не знали, наскільки небезпечно нужденним був Чарльз. Його грошові справи, ретельно приховані від світу, довели його до того, що попереду виднілася тінь в’язниці.

Розголос і крах дихали йому в обличчя, якщо він не зможе за декілька коротких місяців назбирати значну суму грошей. Ну, тепер усе гаразд. Чарльз посміхнувся собі. Можете називати це практичним жартом (нічого в тому кримінального), але завдяки йому він був урятований. Тепер він став дуже багатим чоловіком. Юнак не переймався з приводу цього питання, оскільки місіс Гартер ніколи не робила таємниці зі своїх намірів.

Дуже доречно втрутившись у ці думки, Елізабет устромила голову з-за дверей і повідомила, що тут містер Гопкінсон, який хоче його бачити.

«Давно пора», – подумав Чарльз. Придушивши бажання присвиснути, він надав обличчю відповідної серйозності та попрямував у бібліотеку. Там він привітався з педантичним старим чоловіком, який понад чверть століття був консультантом з правових питань покійної місіс Гартер.

На запрошення Чарльза адвокат присів і, сухо кашлянувши, перейшов до ділових справ.

– Я не зовсім зрозумів ваш лист мені, містере Ріджвей. Схоже, що у вас склалося враження, що останній заповіт місіс Гартер зберігається у нас?

Чарльз витріщився на нього.

– Ну звісно, моя тітка говорила те саме.

– О! Саме так, саме так. Він був у нас на зберіганні.

– Був?

– Саме так я й сказав. Місіс Гартер написала нам, просячи, щоб його надіслали їй минулого вівторка.

Неспокійне відчуття накотило на Чарльза. Віддалено він відчув неприємності.

– Без сумніву, він виявиться серед її паперів, – плавно продовжив адвокат.

Чарльз нічого не промовив. Він боявся ляпнути щось зайве. Хлопець уже досить уважно переглянув папери тітки, так добре, що був цілком упевнений, що серед них немає ніякого заповіту. За хвилину-другу, коли він опанував себе, то сказав це. Власний голос здавався йому неприродним, і було відчуття, наче на нього вилили відро холодної води.

– Хтось переглядав її особисті речі? – запитав адвокат.

Чарльз підтвердив, що це зробила служниця тітки, Елізабет. На прохання містера Гопкінсона послали за Елізабет. Вона прийшла швидко, сувора й чесна, відповіла на всі поставлені їй запитання.

Вона переглянула весь одяг і особисті речі хазяйки. Так, вона цілком упевнена в тому, що серед них не було ніяких юридичних документів, зокрема заповіту. Служниця знала, що то за заповіт – її хазяйка тримала його в руці того ранку, у день своєї смерті.

– Ви впевнені в цьому? – різко запитав адвокат.

– Так, сер, вона мені це говорила та змусила мене взяти п’ятдесят фунтів готівкою. Заповіт був у довгому блакитному конверті.

– Цілком правильно, – сказав містер Гопкінсон.

– Тепер я пригадую, – продовжила Елізабет, – той же блакитний конверт лежав уранці потому, але порожній. Я поклала його на письмовий стіл.

– Пригадую, що я теж його там бачив, – сказав Чарльз.

Він піднявся й підійшов до письмового столу. За якусь мить повернувся з конвертом у руці, який подав містеру Гопкінсону. Останній оглянув його й кивнув головою.

– Це той конверт, у якому я відправив заповіт минулого вівторка.

Обидва чоловіки втупилися в Елізабет.

– Ще щось, сер? – з повагою запитала вона.

– Не зараз, дякую.

Елізабет попрямувала до дверей.

– Одну хвилинку, – сказав адвокат. – Чи горів того вечора вогонь у каміні?

– Так, сер, там завжди горів вогонь.

– Дякую, цього достатньо.

Елізабет вийшла. Чарльз нахилився вперед, поклавши тремтливу руку на стіл.

– Що ви думаєте? До чого ви ведете?

Містер Гопкінсон похитав головою.

– Ми повинні все ще сподіватися, що заповіт знайдеться. Якщо ні…

– А якщо ні?

– Боюсь, є лише один можливий висновок. Ваша тітка послала по заповіт з метою його знищити. Не бажаючи, щоб Елізабет при цьому втратила, вона дала їй суму спадщини готівкою.

– Але чому? – дико закричав Чарльз. – Чому?

Містер Гопкінсон кашлянув. Сухий кашель.

– У вас не було ніякого… е… непорозуміння з тіткою, містере Ріджвей? – тихо запитав він.

Чарльз роззявив рота.

– Ні, справді, – гаряче вигукнув він. – У нас були найдобріші, найприязніші стосунки аж до самого кінця.

– Ага! – сказав містер Гопкінсон, не дивлячись на нього.

До шокованого Чарльза дійшло, що адвокат йому не вірить. Хто знає, що міг почути цей старий сухий пень? Плітки про діяння Чарльза могли дійти й до