Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
За всіма цими несподіванками я не одразу помітила, як ми повернули з основної траси ліворуч і помчали добре доглянутою дорогою через ліс. Ще за одним поворотом виринув відкритий шлагбаум і двоє в камуфляжках, котрі козирнули нашому кортежу.
- Здається, це не податкова!
- Абсолютно правильно, - відгукнувся наш водій. - Оскільки привід приємний, то керівництво вирішило, так би мовити, неофіційно… Без галстуків і не в кабінетах.
Машини викотилися на велику галявину, проскочили через металеві ворота і гальмонули під ну дуже затишним котеджем з величезною верандою вздовж усього другого поверху. Я ще хотіла сказати, що непогані умови у наших податківців для неофіційний прийомів, але вирішила не псувати пейзаж.
У великому холі на першому поверсі (я такі бачила тільки по телевізору) до нас вийшов акуратний такий чоловічок наших років, справді без краватки. Приклався мені до руки. Це що у них - звичка така? А Павлову руку міцно потис і навіть потряс. І лише як почав говорити, я його впізнала. Він із тих, кого показують на УТ-1 на самому початку новин. І ще я зрозуміла, чому його не так часто показують. Бо він - маленький. І видати, цього соромиться.
- Радий бачити, ну дуже радий! - заговорив-заспівав чоловічок з теленовин, - вибачайте, що без попередження. Знаєте - справи, справи, справи. Але для таких людей, як ви…
І тут звідкись збоку увійшла молода вродлива чорнявка в кокетливому фартушку і гумових рукавичках. Цю я пізнала одразу. Її ми теж бачили тільки по телевізору і тільки в ну дуже поважних компаніях: або з нашими банкірами і чиїмсь президентом, або навпаки.
- Коханий, - проворкотіла дама до болю знайомим голосом, - у мене від тої цибулі сльози. Ти не допоміг би?
Ну справжня наша Гюльчатай, така ж манірна.
А хазяїн аж порожевів:
- Бачу, ви впізнали. Це обличчя нашої партії і найдорожча для мене людина.
Обличчя партії посміхнулося і відкопилило губку.
- Драстуйте. Почувайтеся, як вдома. - і вже чоловікові - Так ти поріжеш мені цибулю?
Тут я втрутилася.
- Та чого вже там, давайте я допоможу. А ви, чоловіки, між собою побалакайте. Про життя і про політику.
Але хазяїн був - хоч на хліб його масти:
- Ну що ви, що ви! Знаєте - ходімо всі разом! Я вам нашу нову кухню покажу. Сам вибирав. Люблю, розумієте, у вільний від роботи час побавитися. Але його так мало, того часу, так мало…
Обличчя партії ще раз обізвало свою дорогу людину Коханим і чмокнуло у гарно замасковану перукарями лисинку на маківці. Він знову зашарівся і прошепотів до Павла:
- Правда ж - красуня? Венера Мілоська!
Кухня й справді була варта уваги. Я вже не кажу про її розміри. Тут би спокійно розмістився наш Коханий разом зі своєю Гюльчатай і рештою гарему. Але схоже було, що господиня подібна до Венери Мілоської не лише обличчям. Така ж безрука. Я навіть озирнулася мимоволі: чи не знімають нас усіх для якоїсь там прихованої камери. Наче ні. То й насправді була неофіційна приватна зустріч.
Господар, на відміну від своєї найдорожчої, цибулю нарізав досить вправно і швидко. А потім знову зробив широкий жест рукою:
- Ходімо поки що на веранду. Посидимо трохи по-домашньому. Повітрям подихаємо, поговоримо.
На веранді нас чекав ще один сюрприз, крім стола, накритого на шість чоловік. Ну-ну… на одному з крісел сидів мій братик-Шериф у парадній міліцейській формі. Я мовчки показала йому кулак, а він так же мовчки розвів руками.
Повсідалися, помовчали, подихали. До двору заїхала ще одна машина, обкладена двома джипами.
- Ну от, нарешті. Всі зібралися. Зараз моя хазяєчка подасть салат і можна починати.
На веранду спочатку випливла телевізійна пані з якоюсь тацею нарізаних овочів. А за нею - високий лисий дядечко в цивільному. По тому, як хутко мій родич підірвався з крісла, я зрозуміла, що це якесь його високе начальство.
Міліцейське цабе звернулося до господаря:
- Ви дозволите? - і коли той кивнув, виголосило:
- Пане лейтенанте, за результатами позачергової перевірки вам присвоюється позачергове звання старший лейтенант. Від імені Колегії міністерства та від себе особисто поздоровляю і, як кажуть, бажаю, щоб і надалі… саме в такому напрямі і без усяких там пригод.
Потім вклав у руку все ще отетерілому родичу пару новеньких погонів і потис її, що характерно - обома своїми. Вражений Шериф мовчав до самого кінця зустрічі. Ми теж не особливо виявляли ініціативу і міліцейський шеф складав нам у цьому компанію.
Ми обмили спочатку звання, потім примусили родича діставати зубами з дна коньячної склянки жменю офіцерських зірочок, потім господар підняв тост за прекрасних дам, після чого його офіційна партійна дама залишила нас, пославшись на те, що їй треба працювати над текстом для телепередачі. Отут і почалося те, задля чого нас привезли з таким понтом і конспірацією.
Господар, не посміхаючись, зиркнув на міліцейського начальника і сказав сухо:
- А тепер покажіть йому головне.
Начальник розкрив ще раз свою папку і дістав звідти целофановий пакет, в якому лежала пара погонів майора міліції. Потім відійшов до підвіконня і