Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

вона наблизилася до нього й зробила це абсолютно природно, добре розуміючи, що мало статися: вічне повторення не надто оригінальної історії, класичний зв’язок між учителем та ученицею; Хулія покірливо прийняла це ще до того, як Альваро вже біля дверей розвернувся всім корпусом і вперше посміхнувся до неї. Було в усьому цьому — чи принаймні так здавалося дівчині, коли вона зважувала всі «за» та «проти», — щось неминуче, щось із домішком чарівливо-класичного фатуму, щось роковане Долею: до такого сприйняття Хулія була схильна ще відтоді, коли в школі перекладала текст про знамениті родинні перипетії цього геніального грека — Софокла. Спливло чимало часу, поки вона зважилася розповісти про все Сесару, й антиквар, котрий багато років — уперше це сталося, коли Хулія ще ходила в гольфах і заплітала кіски, — був її повірником у сердечних справах, лише стенув плечима й зумисне жартівливим тоном висловив застереження щодо банальності цієї солоденької історії, яка дала поживу, моя люба, для трьох сотень романів і такої ж кількості кінофільмів, особливо — презирлива гримаса — французьких та американських. «А це, ти повинна погодитися зі мною, принцесо, надає темі присмаку справдешнього жахіття»… Але на тому все скінчилося. З боку Сесара не було ні серйозних докорів, ні батьківських застережень, які ніколи — обоє це чудово знали — не давали ніякої користі. Своїх дітей у Сесара не було й не буде, але він мав особливий хист до таких ситуацій. Колись до антиквара прийшла упевненість у тому, що ніхто не вчиться на чужих помилках, відтак єдине, що може зробити гідний такої місії напутник, — а саме ним зрештою був Сесар, — це сісти поруч із предметом своїх турбот, узяти за руку і з безмежною доброзичливістю вислухати звіт про всі радощі та прикрості кохання, а тим часом природа і далі йтиме своїм неминучим та мудрим шляхом.

— У справах сердечних, — зазвичай казав Сесар, — ніколи не можна пропонувати порад чи готових рішень… Лише чистий носовичок у слушну мить.

Саме так він і вчинив, коли все скінчилося, того вечора, коли Хулія прийшла до нього — все ще з вологим волоссям, рухаючись, мов сновида, — й заснула в нього на колінах. Але все це сталося значно пізніше тієї першої зустрічі в коридорі факультету, під час якої не спостерігалися суттєві відступи від заздалегідь відомого сценарію. Дійство розгорталося й рухалося уторованим та передбачуваним, хоча й несподівано приємним шляхом. У Хулїї й перед тим траплялися любовні пригоди, але ніколи до того вечора, коли вони з Альваро вперше опинилися разом на вузькому готельному ліжку, вона не мала потреби проказати «я кохаю тебе» з болем, безсоромно, у щасливому заціпенінні вслухаючись у свій голос, у ці слова, що їх доти відмовлялася вимовляти, у власні незнайомі інтонації, радше схожі на стогін чи плач. Прокинувшись уранці й побачивши, що її голова лежить в Альваро на грудях, а потім обережно прибравши скуйовджене волосся з його чола, вона довго дивилася на нього, відчуваючи щокою, як розмірено б’ється його серце, аж поки він розплющив очі й посміхнувся, вловивши на собі її погляд. Цієї миті Хулія чітко зрозуміла, що любить його, а ще зрозуміла, що матиме й інших коханців, але ніколи не спізнає з ними того почуття, що спізнала з ним. А через двадцять вісім місяців, прожитих день за днем, як один день, надійшов час, коли треба було з болем отямитися від цього кохання й просити Сесара, аби той витягнув із кишені свого знаменитого носовичка. «Цього жахливого носовичка, — як завжди по-театральному, напівжартома, але пророче, мов Кассандра, проказав антиквар, — яким ми махаємо, прощаючись назавжди…» Ось, власне, і вся історія.

Одного року було достатньо, щоб загоїти рани, але замало, щоб притлумити спогади. Втім, Хулія аж ніяк не хотіла від них відмовлятися. Вона швидко подорослішала й увірувала (не без впливу сентенцій Сесара), що життя — це такий собі дорогий ресторан, де зрештою завжди доводиться сплачувати рахунок, однак через це не слід відмовлятися від того, що припало тобі до смаку. Зараз Хулія розмірковувала про все це, спостерігаючи за Альваро, котрий, розклавши на столі книжки, занотовував щось на білих картонних картках. Він майже не змінився, хоча у волоссі вже де-не-де пробивалася сивина. Очі такі самі — спокійні, розумні. Колись вона любила ці очі, ці тонкі довгі пальці з круглими відполірованими нігтями. Дивлячись на його пальці, що гортали сторінки й тримали авторучку, Хулія, на свій превеликий жаль, відчула далеке відлуння суму й, подумавши, вирішила сприймати це, як належне. Його руки вже не викликали у неї давніх почуттів, однак колись вони пестили її тіло. Дотики та тепло цих рук закарбувалися на її шкірі. І їхніх слідів не змогли стерти інші коханці.

Хулія спробувала стримати почуття, що враз полонили її. Ні за що у світі їй би не хотілося відступати перед спокусливими спогадами. До того ж не це було головним; вона прийшла сюди зовсім не для того, щоб оживити минуле, отже мусила зосередитися на словах свого колишнього коханця, а не на ньому самому. Після перших п’яти обтяжливих хвилин Альваро задумливо подивився на неї, намагаючись зрозуміти, наскільки важливою є справа, яка привела її до нього, коли минуло стільки часу. Він приязно посміхався, наче старий приятель чи товариш по навчанню, спокійний та уважний, готовий допомогти, й одразу взявся до справи — мовчки, лише раз по раз бурмочучи щось собі під ніс, — Хулія добре знала цю його звичку.

Окрім першого здивування при її появі, Хулія лише один раз завважила в його очах миттєве замішання, коли розповіла йому про картину, не згадавши при цьому про прихований напис, — вони з Менчу вирішили тримати цю подробицю в таємниці. Альваро підтвердив, що добре знає творчість цього художника та відповідний історичний період, хоча й гадки не мав, що картину мають виставити на аукціон і Хулія займається її реставрацією. Йому навіть не знадобилися кольорові фотографії, які прихопила Хулія; схоже було на те, що Альваро добре відомі і та доба, і персонажі картини. Тепер він шукав якусь дату, водячи пальцем по рядках старого тому «Історії Середньовіччя», зосереджений на роботі й нібито зовсім відчужений, байдужий до їхньої колишньої близькості, що, як здавалося Хулії, примарою ширяла між ними. «Можливо, він відчуває те саме, — подумала дівчина. — Можливо, й я здаюся зараз Альваро надто далекою та байдужою».

— Ось, будь ласка, — проказав цієї миті Альваро, й Хулія вчепилася за звук його голосу, як потопаючий за уламок деревини, зрозумівши, що не