Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Хулія вимкнула нічничок і якийсь час сиділа, відкинувшись на спинку дивана і дивлячись на вогник сигарети, яку тримала в руці. У темряві вона не бачила картини, що стояла перед нею, але в цьому не було й потреби. Фламандська дошка до останньої деталі відбилася в сітківці її очей та в мозку; Хулія могла бачити її, сидячи в пітьмі з розплющеними очима.

Вона позіхнула, провела долонями по обличчю. Відчувала водночас утому й душевний підйом, мала дивне враження неповної, але збудливої перемоги: так до людини, котра подолала половину виснажливого шляху, раптом приходить передчуття того, що вона зможе дійти до кінця. їй вдалося відкинути лише краєчок запинала, залишалося з’ясувати ще безліч речей, але одне було очевидним: на картині немає нічого довільного чи випадкового, її створено задля ретельного здійснення заздалегідь продуманого плану, задля досягнення мети, сформульованої у прихованому запитанні «Хто вбив лицаря?», яке хтось — навмисно чи з остраху — зафарбував або наказав зафарбувати. І Хулія, хай там що, мала це з’ясувати. В цю мить, курячи в темряві сигарету, сама не своя через безсонну ніч та втому, з головою, повною середньовічних образів, ескізів, де свистіли випущені пізнього вечора в спину стріли, Хулія думала вже не про реставрацію картини, а про те, як відтворити її таємницю. «Це було б навіть утішно, — подумала вона перед тим, як поринути в сон, — від персонажів цієї історії вже не залишилося й скелетів, вони давно розсипалися на порох у своїх могилах, а їй, Хулії, вдасться знайти відповідь на запитання, яке фламандський художник Пітер ван Гюйс кинув, наче виклик, на його загадку, що пережила п’ять століть мовчання».

II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА

— Задзеркалля, можна сказати, схоже на велику шахівницю, — промовила нарешті Аліса.

Л. Керролл

Дзвіночок на дверях антикварної крамниці задзеленчав, щойно Хулія ввійшла до приміщення. Досить було зробити кілька кроків, щоб відчути гостинну, домашню атмосферу. Її найперші спогади були пов’язані з цим плавним золотавим світлом, що огортало старовинні меблі, барокові статуетки, важкі секретери з горіхового дерева, статуетки зі слонової кістки, килими, порцелянові вироби і потемнілі від часу картини, з яких похмурі, вбрані в чорне люди колись давно спостерігали її дитячі ігри. Чимало речей за цей час було продано, їх замінили інші, однак враження від розмаїтості кімнат, світла, що ллється на розташовані безладно, але гармонійно старожитні речі, залишалося незмінним. Як і кольори витончених порцелянових фігурок роботи Бустеллі: Лусінда, Октавіо та Скарамуча — три персонажі італійської комедії дель арте — були гордістю Сесара та улюбленими іграшками Хулії в дитинстві. Можливо, через це антиквар і не схотів розлучатися з ними й досі зберігав їх у заскленій шафці у глибині крамниці поряд із опломбованим вітражем біля виходу на внутрішнє подвір’я, де Сесар полюбляв читати якусь книгу — Стендаля, Манна, Сабатіні, Дюма, Конрада, — поки дзвіночок не сповіщав про прихід нового клієнта.

— Привіт, Сесаре.

— Привіт, принцесо.

Сесару було десь за п’ятдесят (Хулія так і не змогла вирвати в нього зізнання щодо його точного віку), у нього були блакитні очі, веселі й насмішкуваті, мов у пустотливого хлопчиська, для котрого найбільша втіха — в усьому суперечити світові, де він змушений жити. Доглянуте хвилясте волосся Сесара було бездоганно білим (Хулія підозрювала, що той уже не один рік його підфарбовує), а проте антиквар досі ще мав чудову фігуру — хіба що трохи розповнілу в стегнах, — зі смаком вбираючи її у вишукані костюми, єдиною вадою яких було те, що виглядали вони дещо визивно як для його віку. Сесар ніколи, навіть у найдобірнішому товаристві, не носив краваток, натомість полюбляв чудові італійські шийні хустки, зав’язуючи які він залишав незастебнутим комірець сорочки — завжди шовкові, з вишитими на них голубими або білими нитками трохи нижче серця його ініціалами. До цього слід додати, що Сесар був людиною таких широких знань і рафінованої культури, яких Хулія майже не зустрічала, а ще він як ніхто міг служити живим підтвердженням думки, що у людей вищого світу бездоганна чемність є виявом крайньої зневаги до інших. З усього оточення антиквара (яким, імовірно, слід було вважати все людство) лише Хулія могла тішитися цією чемністю, не боючись наразитися на презирство. Бо відтоді, як пам’ятала себе, антиквар завжди був для неї таким собі дивним поєднанням батька, повірника, друга та духовного напутника, хоча насправді не відповідав жодному з цих визначень.

— Маю одну проблему, Сесаре.

— Вибач. У такому разі ми маємо проблему. Тож розповідай усе, як є.

І Хулія розповіла йому все, не випускаючи жодної подробиці, навіть про прихований напис, на що антиквар лише звів брови. Вони сиділи біля вітража, Сесар слухав, злегка нахилившись до неї, — права нога на лівій, рука із золотим перснем, на якому красувався коштовний топаз, недбало лежала на зап’ястку іншої — з-під неї виблискував годинник «Патек Філіпп». Ось ця його неумисна (або яка вже давно перестала бути умисною) елегантність дуже легко зачаровувала сповнених невиразних бажань юних, незрілих художників, скульпторів, узагалі митців, які прагнули витончених почуттів і яких Сесар опікав віддано та незмінно — треба віддати йому належне — і після того, як їхні чуттєві стосунки припинялися, а вони в антиквара ніколи не були тривалими.

— Життя коротке, а краса минуща, принцесо. — На губах Сесара з’являлася меланхолійна й водночас глузлива посмішка, коли він починав говорити майже пошепки, вдавшись до свого довірчого тону. — Було б несправедливо володіти нею завжди… Як це чудово вчити літати маленького горобчика, адже його свобода передбачає твоє самозречення… Відчуваєш усі тонкощі цієї сентенції?

Хулія — як сама одного разу визнала вголос, коли потішений Сесар, котрого це вочевидь веселило, дорікнув, мовляв, вона влаштовує йому сцену ревнощів, — відчувала до тих горобчиків, котрі пурхали довкола Сесара, незбагненне роздратування, яке не виявляла лише через симпатію до антиквара та усвідомлення того, що він має повне право жити власним життям. Менчу, якій завжди бракувало такту, висловилася про це так: «Здається, голубонько, у тебе комплекс Електри, перевтіленої в Едіпа, або навпаки…» На відміну від сентенцій Сесара, сентенції Менчу часом приголомшували своєю влучністю.

Після того, як Хулія скінчила розповідь про картину, антиквар якийсь час мовчав, обдумуючи почуте. Потім згідливо хитнув головою. Здавалось, ця історія його не вразила — в справах мистецьких він був