Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

— Я вражена, професоре… Менш ніж за годину ти відтворив життя персонажів картини, якою досі ніколи не займався.

Альваро на якусь мить відвів очі, спрямувавши погляд у бік університетського містечка, потім поморщився.

— Не те щоб ця картина була мені зовсім невідомою, — в його голосі вчувався якийсь сумнів, і це — не знати чому — занепокоїло Хулію. Тож вона уважніше прислухалася до його слів. — Між іншим, у каталозі музею Прадо за тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік є її знімок… «Шахова партія» знаходилася там на зберіганні років двадцять. Від початку століття до тисяча дев’ятсот двадцять третього року, коли спадкоємці зажадали її повернення.

— Я цього не знала.

— Тепер знаєш, — Альваро зосередив увагу на люльці, яка мало не погасла. Хулія скоса спостерігала за ним. Вона надто добре — нехай і в минулому — знала цього чоловіка, тож відчувала, що його непокоїть щось важливе. Щось таке, про що він не наважувався заговорити.

— А чого ти не розповів мені, Альваро?

Він стояв незрушно, з відсутнім поглядом, посмоктуючи люльку. Потім повільно обернувся до Хулії.

— Не знаю, що ти хочеш цим сказати.

— Я хочу сказати, що для мене важливе все, що пов’язано з цією картиною. — Вона серйозно подивилася на нього. — Яв цьому дуже зацікавлена.

Альваро стояв, покусуючи мундштук люльки, наче не знав, на що зважитися, тоді зробив непевний жест.

— Ти вплутуєш мене в халепу. Здається, останнім часом твій ван Гюйс зробився дуже модним.

— Модним? — Хулія напружилась, наче земля захиталася в неї під ногами. — Ти хочеш сказати, що хтось уже розпитував тебе про нього?

Альваро непевно посміхнувся, наче шкодував, що бовкнув зайве.

— Можливо.

— Хто?

— У тім-то й річ. Я не маю права тобі цього говорити.

— Не мели дурниць!

— Я не мелю. Це правда, — його погляд благав про пощаду.

Хулія глибоко зітхнула, намагаючись позбутися дивного відчуття порожнечі в шлунку; десь усередині неї начеб пролунав сигнал тривоги. Однак Альваро знову заговорив, тож вона мусила уважно слухати, а раптом її осяє якийсь здогад. Альваро хотів би подивитися на картину, звісно, якщо Хулія не проти. І побачитися з нею знову.

— Я зможу все тобі пояснити, — підсумував він, — у слушний час.

«Можливо, він хитрує, — подумала дівчина. — Альваро здатний розіграти цю комедію, аби тільки ще раз побачити мене». Від хвилювання вона закусила нижню губу. У глибині її душі йшла боротьба між картиною та почуттями й спогадами, які не мали нічого спільного з тим, що привело її до Альваро.

— Як твоя дружина? — мовби ненароком спитала, підкорившись миттєвому пориву. Потому трохи підняла очі й лукаво глянула на Альваро; той з прикрістю випростався.

— Добре, — сухо відповів він, так уважно дивлячись на люльку, яку тримав у руці, наче вперше її бачив. — Вона у Нью-Йорку, готує виставку.

У пам’яті Хулії промайнув миттєвий спогад: приваблива білява жінка в строгому брунатному костюмі — піджак та спідниця — виходить з автомобіля. Хулія бачила її тоді заледве п’ятнадцять секунд, але цей короткий проміжок часу чітко, наче хірургічний скальпель, відітнув кінець її юності від решти життя. Хулія нібито пам’ятала, що ця жінка працює в якійсь державній установі, здається, в департаменті культури, і її робота пов’язана з виставками та відрядженнями. Якийсь час це спрощувало ситуацію. Альваро ніколи про неї не говорив, і Хулія також, але обоє відчували її присутність, вона стояла між ними, немов примара. І ця примара, яку Хулія випадково бачила тоді заледве п’ятнадцять секунд, зрештою виграла партію.

— Як вам ведеться?

— Більш-менш. Тобто я хотів сказати, непогано.

— Так.

Вони пройшли ще кілька кроків — мовчки, не дивлячись одне на одного. Нарешті Хулія прицмокнула язиком і, схиливши голову, посміхнулася в порожнечу.

— Що ж, тепер це байдуже. — Вона стояла перед ним — руки в боки, на губах грайлива посмішка. — Що ти думаєш про мене зараз?

Примруживши очі, Альваро невпевнено обвів її поглядом з голови до ніг, розмірковуючи.

— Ти гарно виглядаєш… Направду.

— А як ти почуваєшся?

— Трохи збентеженим… — Він сумно посміхнувся. — Іноді я запитую себе, чи вірне рішення прийняв рік тому.

— Цього ти ніколи не взнаєш.

— Хтозна.

«А він іще привабливий», — подумала Хулія і відчула тугу та роздратування. Тоді глянула на його руки та очі, знаючи, що стоїть на межі між ворожістю та жагою.

— Картина у мене вдома, — озвалася вона обережно, щоб нічого не обіцяти, а тим часом намагалася дати лад своїм думкам; хотіла упевнитися у власній стійкості, що так болісно їй далася, але водночас відчувала і ризики, і необхідність пильнувати, щоб не піддатися почуттям та спогадам. Ван Гюйс — понад усе.

Це міркування принаймні допомогло Хулії прояснити, чого ж вона хоче. Відтак дівчина потиснула простягнуту руку, відчувши в дотикові Альваро невпевненість. Це підбадьорило її, викликавши в душі приховану злостиву радість. І тоді, мовби імпульсивно, а насправді цілком свідомо Хулія раптом цмокнула його в губи — це був безповоротний кредит, аби викликати довіру, — а вже потім прочинила дверцята свого маленького «фіата».

— Якщо захочеш побачити картину, приходь, — кинула ніби ненароком, ввімкнувши запалювання. — Завтра, надвечір. І дякую за все.

«З нього цього вистачить». У дзеркальці вона побачила його, замисленого та збентеженого, зі здійнятою у прощальному жесті рукою, побачила університетське містечко, цегляну будівлю факультету. Подумки вона посміхнулася, проскочивши світлофор на червоне світло. «Ти заковтнеш наживку, професоре, — подумала вона. — Не знаю чому, але хтось десь вирішив зле пожартувати. І ти скажеш мені, хто він, не була б я Хулією».

У попільничці на столику, до якого можна було дотягтися рукою, було повно недопалків. Лежачи на дивані, Хулія допізна читала при світлі нічничка. Поступово історія картини, художник та його персонажі оживали перед нею, робилися дедалі виразнішими. Її розбирала цікавість, вона читала жадібно, напружено, намагаючись не пропустити жодної подробиці, яка могла б розкрити таємницю цієї загадкової шахової партії, що розігрувалася на мольберті біля її дивана в напівтемряві студії:

«… Позбувшись у 1453 році васальної залежності від Франції, герцоги Остенбурзькі намагалися втримати хистку рівновагу, маневруючи між Францією, Німеччиною та Бургундією. Політика Остенбурга викликала підозри короля Франції Карла VII, який боявся, що герцогство поглине Бургундія, яка швидко розвивалася й прагнула утворити незалежне королівство. В цьому вирі палацових інтриг, політичних союзів і таємних угод занепокоєння Франції зросли через укладений у 1464році шлюб між сином та спадкоємцем герцога Вільгельма Остенбурзького Фердинандом та Беатрісою Бургундською, небогою Філіппа Доброго та кузиною майбутнього герцога Бургундії Карла Сміливого.

Таким