Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустився на землю. У десятому сталася сутичка з Василем Хаварою, і я не показав спини: спритно відірвав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під виливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, погладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.
Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за самостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.
Я звівся з-за столу підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не наважувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.
До кабінету завітав Сергій Антонович і перервав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать випромінювала снагу й бадьорість, а меткі очі життєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими рукавами так освіжала його?
— Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день! — міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. — Це б до Лебідки, та й у воду.
— Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.
Великошич покивав пальцем, хитро примружився.
— Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на килимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня загоряє. Ти хоч за мене відсмажся.
— Мені теж не доведеться.
— Ну, п'яти помочиш, — трохи заздрісно зауважив Сергій Антонович. — Коли почнете перекривати дах, гукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не відпустка, а ще в нашого брата.
— А ви куди збираєтесь у відпустку?
— Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились, — з провиною у голосі сказав Великошич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.
— Це за Ященка?
— При ньому, — скривився Сергій Антонович.
— Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.
— У нашій роботі та цифра — людям ось де, — і він схопив себе пальцями за горло. — Як не гірко, а поки що на одній профілактиці правопорушень далеко не поїдеш.
Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:
— Чим займешся сьогодні?
— Та майже ніякої роботи.
— А ти… — Великошич замислився на мить і продовжив — Присвяти цей день архіву. Пора перенести його в ту кімнату. Впораєшся?
— Залюбки, — посміхнувся на його пропозицію.
— Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. — Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину…
Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи.
Потім зайшов до Великошича, який щось зосереджено писав, критично оглянув шафи, прикидаючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небагато, через якихось дві години я вільний. Уже відчував прохолодний подих Лебідки, манливий плюски зеленкуватої води і тихий шелест очерету… До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кімнати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.
Мені давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звертаючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.
Розгорнув верхню. Звичайне розслідування крадіжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—макухи з олійні, пограбування їдальні… Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпушеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала рукописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них…
«Розшук капітана Загайгори Федора Павловича…» Федір. І я Федорович… Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але навіщо, коли батько загинув у бою під Хмельницьким?
