Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

Від її розгубленого й водночас лагідного, поривчастого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

— Ти коли сьогодні звільнишся? — поцікавилась Оля.

— Не… знаю. А що?

— Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

— Я тобі подзвоню, якщо начальство відпустить раніше.

— Чекатиму.

— Ти не передумала?

— Знову?.. — насупилась ображено.

— А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому залишитись назавжди, — недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в красуню.

— Більше не буду. Як мій тесть, брикає? — Раптом мене осінило: — Слухай, попроси батька, нехай Поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Вони ж разом працюють.

— А ти? — звела брови і нараз здогадалась. — А-а, тобі ж… Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ручаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

Мама не схоче задарма.

— Тоді Василь… — Оля зніяковіло замовкла, пересунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: — Ти ж його знаєш… Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

— Постараюсь умовити матір, — пообіцяв Олі.

— Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. — Оля зашарілась і додала: — Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу зайшов гурт жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому поверсі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

— Я подзвоню тобі, — сказав, відходячи від прилавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаючи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

— Зачекай, голубе, — пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до універмагу й оглянувся. У кутку за залізними дверима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і заяложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зігнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

— Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та бороди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фросина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

— Ти мене не бійся, — зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу. — Я добра, то все його собаки. Ах, собаки! — Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши — Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу. Їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Наші кабінети містилися навпроти через коридор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали товариші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, сповістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет — кімната на шість квадратних метрів, де більше половини площі займали однотумбовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла портативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі справи, які я вів, і в останній день не передбачалося роботи, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався незвично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з перезрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Здебільшого— хуліганські вчинки, крадіжки, сімейнічвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'яніння на грунті ревнощів. І серед них — справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних людей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'язком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тільки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, плечистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміхнувся, наче до своїх молодших братиків та сестричок. Ми не зводили очей з його доброго і мужнього обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під образами у кожній хаті. Великошич розповів про контррозвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знайшов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесники не кривдили мене лише з поваги до матері, вчительки, їхня прихована зневага ображала мою гідність, принижувала в очах товаришів.